Page 281 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 10. Південно-Східна Україна в національно-визвольних змаганнях: доба перемог і поразок

тичні настрої. Кожна із соціальних груп гарячково шукала шляхів порятунку,
по в’я зуючи їх з непримиренними супротивниками, протистояння яких на пост-
імперських просторах почало набирати сили. Починаючи з серпня 1917 р., про-
мисловці бомбардували Тимчасовий уряд проханнями надіслати козацькі полки
й запровадити на Донбасі воєнний стан. На початку жовтня ескадрони головно-
го отамана О. Каледіна зайняли майже весь регіон. 26 жовтня (8 листопада) піс-
ля втрати телефонного зв’язку зі столицею він спочатку оголосив воєнний стан у
вугледобувному районі, а наступного дня поширив його на всю Область Війська
Донського. Відтоді політичні й збройні виступи, проголошення революційних
органів, зміна політичних сил відбувалися з калейдоскопічною швидкістю.
На вибух революційної самодіяльності робітництва сусіднє донське козацтво,
яке царат традиційно використовував для підтримання «суспільного спокою» в
робітничих поселеннях, відповіло апробованими засобами. В грудні 1917 р. Дон-
бас накрив білий терор, запроваджений загонами О. Каледіна, ради було знищено.
Відповіддю став червоний терор — так само жорстокий і страшний. Червоні гра-
бували козацькі станиці, брали заручників, використовували тактику поголовного
знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв червоного терору часто-
густо знаходили з відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленова-
них. У Луганську ЧК здійснювала масові розстріли офіцерства.
Південна група військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та загони
Червоної гвардії Донбасу майже без спротиву зайняли регіон на початку січня
1918 р. (наприкінці грудня 1917 р.). Повідомлення преси про звірства чи то біло-
гвардійців, чи то більшовиків наводили жах на публіку. Виставляння напоказ тіл
розстріляних ворогів та заручників стало звичним інструментом «виховання»
мас, яким не гребували обидві ворогуючі сторони.
Тим часом становище Донбасу — між табором білогвардійського руху — До-
ном (з центрами у Новочеркаську та Катеринодарі), українським Києвом, біль-
шовицькою Росією — лише погіршувалося. Пересічні обивателі виявилися без-
порадними заручниками жорстокої політичної гри, яку вели угруповання, значно
потужніші за місцеві осередки уламків загальноросійських партій. Безліч різно-
спрямованих, взаємовиключних гасел, агресивна агітація і пропаганда не давали
жодної змоги зорієнтуватися в розбурханому суспільно-політичному океані і ви-
будувати зважену позицію. Саме тому не лише шахтарі Донбасу «то поривалися
йти до Червоної армії, то кидали рудники, відходячи з радянською владою, то,
рятуючись від голоду, йшли на Кубань та інші хлібні райони, то від’їздили в рідні
села, то знову поверталися на рудники» . Власне, все суспільство перебувало в
9
панічному стані. Прихід «білих» зривав з місць активістів робітничого руху, на-
ступ «червоних» призводив до негайної втечі заможних верств населення. З ін-
шого боку, зміцнення позицій більшовизму в Росії та панування там червоного
терору спричинило масовий притік біженців у місця дислокації Білого руху. Дон-
бас поволі перетворювався на транзитний пункт білої еміграції. І так без кінця.

9 Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. С. 155.
219