Page 286 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 рр.

Революційний порядок денний. В селянському повстанському рухові, що
був відповіддю на іноземну інтервенцію, викристалізувалася сила, яка впродовж
наступних трьох років визначатиме політичне життя Донбасу та Приазов’я, —
махновський рух. Анархістські формування та гуртки увірвалися в політичне
життя Східної України незбагненним спалахом епохи революційно-визвольних
змагань і за короткий час отримали колосальну підтримку населення. Причина,
певне, полягала не лише у видатних організаторських та ораторських здібностях
провідних постатей анархістського руху — Нестора Махна, Марусі Никифоро-
вої, Федора Щуся, Льва Задова та ін., — а й у співзвучності ідей, які вони пропа-
гували, прагненням більшості мешканців південноукраїнських сіл та робітничих
поселень. Культ свободи від будь-якої влади стрімко опановував робітництво,
змушене останні чотири роки жити в режимі трудового табору.
Не менш яскраво діяльність анархістів проявлялася у великих промислових
містах — Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександрівську. Тут вони друкували
газети та журнали, співпрацюючи з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-
на-Дону. На відміну від решти регіонів, у Центральній та Південно-Східній
Україні кількісно переважав анархо-комунізм — найбільш революційна і непри-
миренна течія анархізму. Від агітації до активних дій їх змусило перейти втор-
гнення в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ. У відповідь
анархісти-комуністи організували повстанські загони, під прапори яких масово
ставало селянство. В останнього на той час, власне, не було альтернативи: анар-
хісти з їх активністю й енергією виявилися єдиними лідерами, що взяли на себе
місію очолити стихійний селянський повстанський рух.
Налагодити зв’язок між повстанськими загонами було нелегко — на перешко-
ді поставала свідомість селянства, яке не розуміло гостроти ситуації і прагнуло за-
хищати власну округу власними силами. Лише мала частка керівників селянства
усвідомлювала загальнополітичну ситуацію та силу противників, яким довелося б
протистояти. Тож пошуки шляхів об’єднання не припинялися, хоча далеко не за-
вжди вони були результативними. Наприкінці 1918 р. було сформовано Конфе-
дерацію анархістських організацій України «Набат» з метою об’єднання різних
анархістських напрямів і течій у боротьбі проти влади та окупантів. Ідейною осно-
вою організації була доктрина «єдиного анархізму», висунута В. Воліним, А. Ба-
роном, Я. Суховольським та Й. Готманом на основі синтезу тогочасних течій анар-
хізму. Першорядним завданням прибічники «Набату» проголосили здійснення
соціальної революції. Не в останню чергу саме через це вони виступали проти по-
літики Директорії та ідеї самостійної України, що, на їх погляд, відволікала маси
від справи соціальної революції. Тож національна складова революції під тиском
колосальних зовнішніх загроз відсувалася на другий план.
Як би не оцінювали державотворчу діяльність ліворадикальні політичні
сили, слід зазначити, що в осерді УНР націєтворення перебувало на підйомі аж
ніяк не випадково. Низка тогочасних напрацювань УЦР в сфері національної
політики суттєво випереджали свій час і не мали аналогів у світовій практиці,
224