Page 288 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

УКРАЇНА У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917—1921 рр.

редбачало високий рівень політичної самоорганізації громад та громадянської
відповідальності їхніх представників. По-друге, непереборною проблемою стала
соціалістична складова діяльності українських урядів з притаманними їй утопіч-
ними ілюзіями, недбальством у розбудові держави та найважливіших її інститу-
тів (армії, органів державної безпеки тощо, які б могли захистити проголошувані
перетворення на зовнішньому та внутрішньому рівнях). Це зрештою перетвори-
ло більшість законів УНР на декларації.
Тож практичні досягнення УЦР у вирішенні національного питання не слід
переоцінювати. Лояльність національних меншин до процесу конституювання
української нації та її одержавлення багато в чому так і залишилася недосяжним іде-
алом українських урядовців. Лідери деяких національних громад виступали проти
постанови УЦР про скликання Українських установчих зборів. IV Універсал при-
вітали лише поляки, хоча незадовго до цього вони відповіли гостро негативною
реакцією на ІІІ Універсал, що ліквідував велике польське землеволодіння в Україні.
Найбільш непримиренною щодо української самостійності була позиція ро-
сійської громади, яка не визнавала свій статус національної меншини. Однак не
лише росіяни виявилися ментально не готовими до існування етнічних громад в
інакшому контексті, ніж імперський. Нелояльне ставлення національних меншин
до УЦР як вагомий чинник її політичних невдач відзначав Д. Дорошенко. Він,
зокрема, скептично висловився про ставлення національних меншин до закону
«Про національно-персональну автономію», який, на його думку, «не викликав
ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних мен-
18
шостей» . Найбільшою ж перешкодою гармонізації міжетнічних відносин у добу
УНР, власне, як завжди, стала повсякденна практика міжнаціональних відносин,
яка знала безліч прикладів державного свавілля, починаючи від звільнення з дер-
жавної служби неукраїнських громадян та виселення їх за межі країни, репресій
щодо російської та польської преси і закінчуючи єврейськими погромами. Спіль-
на заява представників національних меншин у Малій Раді наприкінці березня
1918 р. щодо порушення закону «Про національно-персональну автономію» за-
свідчила великі проблеми у сфері практичного впровадження правової бази УНР.
Загальною хибою українських державних утворень 1917—1920 рр. було не-
дотримання балансу соціально-економічних та національно-культурних інтересів
різних верств суспільства. Лише комплексний підхід до вирішення проблем мате-
ріального й етнокультурного відтворення суспільства був спроможним зберегти і
зміцнити незалежність України, перетворивши її на одну з найбільш демократич-
них країн тогочасного світу. Проте рівень законодавчого опрацювання проблеми
міжетнічного співжиття та взаємодії етнічних громад з державою був високим і
запустив потужний імпульс самоорганізації громад, що недооцінили більшовики.
Вони, до речі, демонстрували зневажливе ставлення до українського руху загалом
та української мови зокрема (ліваки навіть називали її «контрреволюційною»).
18 Дорошенко Д. Історія України (1917—1923). Т. 1: Доба Центральної Ради. Ужгород:
Червона калина, 1932. С. 270—271.
226