Page 368 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)
P. 368

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

               ничо-селянською владою, яка змушена здійснювати непопулярні заходи, але в
               найближчій перспективі забезпечить їм комуністичний розподіл матеріальних
               благ за потребами. Тими, хто не бажав вірити такій риториці і схиляв до цього
               інших, займалися чекісти.
                   В Україні розгорнулася ідеологічна кампанія, покликана запевнити робіт-
               ників у тому, що націоналізовані підприємства, на яких вони працюють, — це
               загальнонародне надбання. Кампанія була досить переконливою, оскільки су-
               проводжувалася заходами з докорінної зміни статусу робітників на виробництві.
               Їх залучали до активної діяльності в компартійних осередках, виконкомах рад,
               фабзавкомах і профспілках. Влаштовували урочисті заходи зі вшанування вете-
               ранів праці, відбувалося широко висвітлюване пресою переселення робітників у
               буржуазні квартали. Газети славили безоплатну ударну працю робітників на су-
               ботниках і недільниках.
                   Щоб використати профспілки для поліпшення роботи націоналізованої
               промисловості, партія мала оволодіти ними. Універсальним засобом для під-
               порядкування профспілок та громадських організацій стали комфракції, запро-
               ваджені партійним статутом, який у грудні 1919 р. прийняла VIII Всеросійська
               партконференція. Їх створювали на всіх позапартійних з’їздах, в установах і ор-
               ганізаціях, у тому числі профспілкових, де було щонайменше три члени партії.
               Комфракції мали працювати під керівництвом парткомів і спільно з ними під-
               бирати та розставляти кадри у профспілках  .
                                                        48
                   Враховуючи «особливу засміченість» українських профспілок меншови-
               ками та есерами, Всеросійська центральна рада професійних спілок (ВЦРПС)
               надіслала навесні 1920 р. в Україну своїх відповідальних працівників. За допо-
               могою чекістів і парткомів КП(б)У вони організували губернські профспілкові
               конференції з метою переобрання складу губпрофрад. Подібні «десанти» здій-
               снювали й галузеві профспілки з Росії. Керівний профспілковий центр України
               було створено російським профспілковим центром без усякої імітації принципу
               виборності. Спочатку (з грудня 1919 р.) функції українського профспілкового
               центру виконувало Організаційно-інструкторське бюро ВЦРПС по Україні.
                                                                              49
               У лютому 1920 р. його було перетворено на Південбюро ВЦРПС  .
                   Діяльність галузевих профспілок ВЦРПС спочатку брала під контроль за
               допомогою інституту уповноважених. Пізніше було створено Південбюро галу-
               зевих спілок. У січні 1920 р. в апараті ЦК КП(б)У виник відділ профспілкового
               руху, який організував відповідні відділи в губпарткомах  .
                                                                     50
                   Щоб перетворити профспілки на «передавальний пас» від влади до робіт-
               ничих мас, керівництво РКП(б) мало не лише «почистити» персональний склад
               їхніх апаратів, а й змінити організаційну структуру. Історично склалося так, що


                   48  КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т. 2. Київ, 1979.
               С. 129—130.
                   49  Очерки истории профессиональных союзов Украинской ССР. Киев, 1983. С. 161.
                   50  Там само. С. 161, 163.
                                                   306
   363   364   365   366   367   368   369   370   371   372   373