Page 452 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

дії місцевих органів влади, їхні знущання над селянами та Голодомор не мають
нічого спільного з Кремлем та світлою комуністичною ідеєю. Продовжував цю
лінію вже Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС), відновлений на базі
ДПУ в липні 1934 р.
Комуністичний режим не лише ламав життя невинних людей, оголошуючи
їх членами міфічних підпільних організацій, — він перетворював страждання
своїх бранців на публічні вистави. Пізніше про механіку такого роду «видовищ»
згадувала учасниця масовки на процесі СВУ Н. Дукина: «В Харкові на судові за-
сідання підсудних привозили на звичайних автобусах, в перервах годували чаєм
із тістечками. Про суд докладно писали газети, говорило радіо. Публіка в пере-
важній більшості — не друзі, не однодумці… В залі сиділи чекісти в штатній оде-
жі та випадкові глядачі, — білети (!) на процес розподілялися по організаціях. За
37
стінами був Великдень, а тут відбувався суд “нечестивих”» .
Ерозія масової та особистої свідомості набирала дедалі більш хворобливих
форм. Матеріали слідчих справ свідчать, що масова свідомість чимдалі тяжче пе-
реносила натиск інформаційного шквалу й не була спроможна самостійно ви-
робляти відповідні адаптаційні механізми. На допитах свідки та підслідні, яких
звинувачували в політичному дисидентстві, висловлювали внутрішній дисонанс
так: дивно, що раніше вони (Л. Каменєв, Л. Троцький, Г. Зінов’єв та ін.) були
вождями, а виявилися переродженцями. Далі — гірше: дехто припускав, що не-
вдовзі ще щось розкриють і виявиться, що й теперішні вожді партії також пе-
реродженці. З кожним днем ставало все тривожніше. Власне, народ перебував у
стані хронічного масового психозу. Про наростання тотальної суспільної зневіри
і паніки свідчили не лише лексика статей енкаведистів та прокурорів, що регуляр-
но друкувалися в пресі, а й постанови громадських зборів.
Центральним питанням порядку денного вкотре стало тривіальне: хто вин-
ний? І влада, і народ були одностайні у відповіді — винні «вороги народу».
Народ переважно з піднесенням сприймав репресії проти безпосередніх вико-
навців волі партії як цілком закономірне покарання своїх гнобителів — не було
таємницею, що більшість їх справді була винною в негараздах пересічних грома-
дян, використовуючи широкий діапазон методів «напоумлення» й радянізації:
від штрафування колгоспників на всі зароблені трудодні до побиття з тяжкими
наслідками аж до смерті (такий метод практикувало керівництво Гайсинського
району Вінницької області).
Втім, замовні інспіровані справи були палицею на два кінці: з одного боку,
вони нібито свідчили про спроможність чекістів викривати ворогів радянської
влади; а з іншого — натякали на їхню бездіяльність до моменту так званого ви-
криття. І чим більшою була справа, тим про більше нехлюйство йшлося. Через
це завзяті українські чекісти, «викривши» величезні кубла заколотників, врешті
самі змушені були дивитися в очі незрячій сталінській Феміді і відповідати на
питання: звідки ті величезні кубла взялися?
37 Дукина Н. «На добрий спомин...». Харків, 2002. С. 97—98.
390