Page 486 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

гів народу» на, так би мовити, громадських засадах; гнівно таврувати «ворогів і
виродженців» на партійних зборах удень, беручи участь в оргіях та колективних
пиятиках уночі. Жінки стежили за чоловіками, доповідаючи в органи про кожен
їхній крок. Діти — за батьками. І все це відбувалося на тлі безперервних підне-
сених розмов про чистоту комуністичної ідеології та моралі.
Попри існування великого масиву змістовних документів про критичне
ставлення окремих чекістів / партійців до репресивних практик влади і навіть
свідому протидію їм, слід все ж визнати — більшовицька влада ніколи не від-
чувала дефіциту осіб, ладних втілювати їх у життя. Здійснюючи чистки «чис-
тильників», компартійна олігархія завжди бачила довжелезну чергу готових за-
мінити «вичищених» без жодних сумнівів та душевних мук. Зрозуміло, що не
лише абсолютний диктат компартійної ідеології з її стигматизованим образом
«Іншого», а й номенклатурні вигоди в країні, що рухалася у вузькому коридорі
можливостей від голоду до дефіциту, сприяли постійному збільшенню резерву
потенційних карателів.
У 1937 р. винищенням покоління старих більшовиків займалося покоління
ровесників ХХ сторіччя — покоління, у якого, завдяки старим більшовикам, не
було дитинства; покоління, що виросло в умовах війни, злиднів, погромів, ксено-
фобії; покоління, яке в тому віці, коли слухають чарівні казки і вірять у дива, при-
звичаїлося до трупного смороду, голоду і насилля. Це покоління не знало ціни
людському життю і розуміло лише культ сили. Ці «тамбовські бультер’єри» без
базової освіти, без моральних обмежень, з глибоко травматичним особистим до-
свідом, зі світоглядом шахтної шкапи за іронією історії стояли на захисті револю-
ційної законності і диктатури пролетаріату.
Суспільство стало колективною жертвою більшовицького режиму: репресу-
вавши віртуальних «ворогів», він використав їх образ для масової мобілізації.
Причому ця мобілізація досягалася інструментами дегуманізації соціального се-
редовища, руйнування соціальних зв’язків, оскільки основою для єднання стали
ненависть до ворога та енергія нищення. Драматургія терору, театральний пафос
показових процесів і звітів керівників ВУЧК—ДПУ—НКВС на радянсько-пар-
тійних форумах з подальшою публікацією їх у засобах масової інформації пере-
творили терор на окремий вид більшовицької пропаганди і масової радянської
культури. Жоден з широкого арсеналу засобів радянізації не міг зрівнятися з ним
за рівнем дієвості. Жоден не перетворював цілі трудові колективи на осередки,
де всі стежили за всіма. Мас-медіа славили досягнення партії у створенні якісно
нового ладу і відповідного йому суспільства високосвідомих творців комуністич-
ного ідеалу. Яких тільки піднесених епітетів не вигадували радянські журналісти
й літератори, щоб передати велич радянського ладу й радянської спільноти!
Тим часом найважливішим наслідком Великого терору слід вважати знеці-
нення вартості людського життя, яке могло обірватися будь-якої миті під найбез-
глуздішим приводом.

424