Page 488 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Шоа та подолання його руйнівних наслідків, актуальність українського питан-
ня дещо ослабла. Водночас зростала кількість досліджень з історії українського
націоналістичного руху та його місця в подіях Другої світової війни. Критичне
загострення національно-визвольних рухів у країнах третього світу, які ще кілька
десятиріч боротимуться за національне визволення, та активна «допомога» їм
з боку СРСР разом з пропагандою його «правильної» національної політики
на довгий час перетворили національне питання на найгострішу ділянку проти-
стояння світових систем. Створюваний радянськими дискурсивними / пропаган-
дистськими практиками прецедент / приклад першого у світі «позитивного
вирішення національного питання» був потужним мобілізаційним чинником
світової геополітики.
Проблематика залишалася актуальною впродовж десятиліть протистояння
світових систем, а на етапі відродження російського неоімперського реваншиз-
му стала чи не головною темою історичних та історико-політичних досліджень.
Втім, саме через політичну гостроту питання і внаслідок закритості радянських
архівів досвід націєбудівництва / регулювання сфери міжнаціональних відносин
в СРСР/УРСР не спромоглися повною мірою інтерпретувати ані представни-
ки так званої «тоталітарної школи», ані конструктивісти / структуралісти, які
досліджували етнонаціональну історію СРСР у концептуальній рамці модерні-
2
зації, ані симпатики / критики російського колоніалізму , ані їхні наступники
«ревізіоністи», які не поділяли негативної позиції своїх попередників і воліли
бачити не лише злочини радянського режиму, а і його досягнення. Напрацьована
поколіннями вчених історична література свідчить, на жаль, про те, що осмислен-
ня проблеми далеке від свого логічного завершення.
Твердження конструктивістів про те, що нації як великі соціальні феномени
творяться на етапі модернізації національними (політичними та культурними)
3
елітами , набули загального поширення. Банальна, не обтяжена заглибленням
у місцевий матеріал, інтерпретація тези призвела до виникнення, а на початку
ХХІ ст. і домінування в зарубіжній історіографії думки про те, що радянська
влада є мало не творцем усіх пострадянських націй . Нині, як слушно зазначає
4
Микола Боровик, ця ідея є «чимось на зразок історіографічної ортодоксії» .
5
2 Див.: Kolarz W. Russia and Her Colonies. London: Philip, 1952; Pipes R. Th e Formation of the
Soviet Union: Communism and Nationalism. Cambridge, Mass: Harvard University Press, 1954.
3 Anderson B. Imagined Communities: Refl ections on the Origin and Spread of Nationalism.
London: Verso, 1983; Gellner E. Nations and Nationalism. Ithaca: Cornell Univ. Press, 1983; Th e
Invention of Tradition / E. Hobsbawm, T. Ranger (eds). Cambridge: Cambridge University Press,
1983.
4 Suny R.G. Th e Revenge of the Past: Nationalism, Revolution, and the Collapse of the Soviеt
Union. Stanford: Stanford University Press, 1993; Martin T. Th e Affi rmative Action Empire: Na-
tions and Nationalism in the Soviet Union, 1923—1939. Ithaca, New York: Cornell Univ. Press,
2001.
5 Боровик М. Хто створив «радянські нації»? Український історичний журнал. 2020.
№ 2. С. 170.
426