Page 492 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

само «об’єктивних» і політично гострих проблем — національна мова, терито-
10
рія, економіка (читай — господарський колапс) та культурна спільність . Саме
вони і стали предметом регулювання впродовж так званого перехідного періоду.
Метою державного регулювання було пришвидшення соціально-економічного (у
викладках більшовиків — вирощування національного пролетаріату) та культур-
ного дозрівання (передусім ішлося про досягнення певного рівня письменності,
що було умовою гармонійного переходу світу націй до комунізму, який поділу
на нації не знав) етнічних груп / націй, які волею долі опинилися у складі СРСР.
Пришвидшення мало сприяти долученню до високорозвинених культур. У ра-
дянській дійсності цей статус невдовзі було безумовно закріплено за російською
культурою, а коренізацію визначено інструментом пришвидшення.
Попри безліч дискусій з національного питання, що відбулися в СРСР за-
11
галом та Україні зокрема , вже в контексті запровадження коренізації багато
говорилося й про створення радянських націй. Однак, аналізуючи тогочасні пар-
тійні дискусії (ВКП(б) мала абсолютну монополію на теоретичні пошуки), слід
пам’ятати, що творення радянських націй не було ідеєю фікс чи принаймні орі-
єнтиром більшовицького проводу, а всього лише інструментом пришвидшення
історичного транзиту від однієї соціально-економічної формації до іншої. Іро-
нія полягала в тому, що, запустивши механізм націєтворення навіть в урізаному
класовому варіанті, більшовики не замислювалися над тим, наскільки швидко
його доведеться «гальмувати», чи вдасться це зробити і яку ціну доведеться за
це сплатити. Втім, це їх і не хвилювало. Червоний терор та голодоморні практи-
ки неодноразово засвідчили свою ефективність у гальмуванні соціальної енергії
різної природи.
Тим часом на зовнішньому рівні потенціал національного питання був не-
вичерпним: проголошення націоналізму формою класового панування та гасло
«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» давали широкий простір як для революціо-
нізування третього світу, так і для перманентного втручання у внутрішні справи
інших країн під приводом надання пролетарської допомоги. Саме тому поряд із
тезою ранніх більшовиків про те, що пролетаріат не має батьківщини, в другій
половині 1920-х років усе частіше лунало твердження, що СРСР є батьківщиною
пролетарів світу, і саме тут гноблені нації отримали можливості для саморозвит-
ку. Для підтвердження тези посилалися на досвід існування національних райо-
нів та республік. Двоїстість національної політики, так би мовити, для внутріш-

10 Сталин И.В. Марксизм и национальный вопрос. Cочинения. Т. 2: 1907—1913. Мо-
сква: Государственное издательство политической литературы, 1954. С. 296.
11 Про ідеолого-теоретичні дискусії щодо перспектив націй та національного питання
при соціалізмі див.: Якубова Л.Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей Укра-
їни (20—30-ті роки): коренізація і денаціоналізація. Український історичний журнал. 1998.
№ 6. С. 22—36. URL: http://resource.history.org.ua/publ/journal_1998_6_22 (дата звернен-
ня: 20.11.2020); Український історичний журнал. 1999. № 1. С. 41—55. URL: http://resource.
history.org.ua/publ/journal_1999_1_41 (дата звернення: 20.11.2020).
430