Page 494 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

не означає, що таке саме руйнівне збочення природних процесів націєтворення в
середовищі решти радянських націй не здійснювалося на підставі концепту циві-
лізаційних переваг росіян. В цьому і виявлялася нетиповість радянської імперії,
на жаль, досі мало висвітлена світовою історіографією.
Тези Т. Мартина активно експлуатують ідеологи «русского мира», які ство-
рюють «псевдотеоретичний кокон» для заяв про ображеність та недооціненість
росіян у СРСР. Наважимося наголосити, до росіян як нації це не має прямого
стосунку. Вони як були, так і залишаються заручниками влади, що всіма силами
гальмує становлення громадянського суспільства, а отже, й модернізацію росій-
ської нації. Йдеться про банальну політичну інструменталізацію історичних до-
сліджень.
Повертаючись до обставин проголошення та запровадження політики коре-
нізації в УСРР, варто передусім підкреслити: не добра воля вождя та його еміса-
рів в Україні, як це твердила радянська пропаганда, а відкритий і латентний опір
низки етнічних громад справили вирішальний вплив на формування внутрішньої
політики більшовицької влади і змусили її перейти від декларацій до реального
вирішення низки спровокованих нею ж проблем у сфері міжнаціональних вза-
ємин. України це стосувалося насамперед, адже ця республіка мала чи найбільш
складну з погляду державного регулювання етносоціальну структуру і високий
рівень етнополітичної мобілізації. З понад чотирьох років національно-визволь-
них змагань Україна вийшла хоч і виснаженою, але оновленою і з новим політич-
ним досвідом.
На початок політики коренізації етнополітична ситуація в Україні була над-
звичайно складною. Складність зумовлювалася не стільки значною часткою мен-
шин в етнічній структурі країни, скільки строкатістю соціально-економічних та
16
етнокультурних ознак громад . Останні, зокрема, істотно відрізнялися за на-
прямком еміграції (західно- і східноєвропейські, азійські, з союзних республік) і,
відповідно, її причинами (в цьому сенсі окреме місце посідали політемігранти).
За мовними ознаками меншини складали кілька груп, найчисленнішими серед
яких були представники індоєвропейської, слов’янської і тюркської сімей. Водно-
час попри нечисленність та дисперсність держава не могла ігнорувати наявність
представників китайської, корейської сімей, а також низки народів, які не мали
власної літературної мови.
З огляду на специфіку соціальної диференціації окремі групи складали ко-
лишні іноземні колоністи, містечкові євреї, роми. Комуністичний штурм вибив
з-під них економічний ґрунт, знищивши традиційну систему господарювання й
усталені етнічні форми зайнятості. Разюче коливалися демографічні характерис-
тики. За ступенем урбанізації перше місце серед меншин посідали нечисленні
дисперсні етнічні громади (вірмени, грузини, литовці, естонці, корейці, китай-
ці тощо) і євреї. Найбільш збалансованою була соціальна структура росіян, які
16 Див.: Якубова Л.Д. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. Київ,
2002.
432