Page 497 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 16. Етнонаціональний поступ радянської України

цевими кадрами й управлінцями, які знали побут і мову місцевого населення.
Стаття популяризувала тезу В. Леніна, трансформовану в резолюцію VIII Всеро-
сійської партконференції «Про Радянську владу на Україні» (грудень 1919 р.):
«Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих
мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко
протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий
20
план» . Політика, яку ініціював очільник Наркомнацу, була продуктом колек-
тивної творчості вождів російського комунізму. Спочатку вона не мала назви.
Назва з’явилася на першому після декларації про створення СРСР XII з’їзді
РКП(б): коренізація (тобто «укорінення»). Так окреслювався зміст кампанії —
укорінення в союзних республіках Комуністичної партії — носія диктаторської
влади та розбудова влади як сукупності трьох зрощених вертикалей — партійної,
радянської і чекістської.
Для більшовиків після їх остаточного утвердження в Україні не було таємни-
цею, що їхні позиції, м’яко кажучи, не є непохитними. Реальної підтримки ні в
середовищі селянства, ні в середовищі робітників, а тим більше серед пересічних
міських обивателів нова влада не мала. Вона просто виявилася найбільш витри-
валою та цинічною, щоб врешті взяти Україну в свої руки в момент найбільшого
знекровлення після багатьох років варваризації, дегуманізації, економічної та со-
ціальної деградації під ударами різних сил, що зійшлися в протиборстві на цьому
геополітичному майданчику. Режим більшовицької диктатури найменшою мі-
рою відповідав інтересам місцевого населення. Насувався голод. Міста балансу-
вали на межі соціальної та комунальної катастрофи. В таких умовах більшовики
зробили єдино можливий крок — переглянули попередню тактику, зробивши
ставку на поступове нарощування своєї соціальної бази завдяки лібералізації у
сфері товарно-грошових відносин та розігруванню національної карти.
У 1923 р. після запеклих партійних дискусій і боротьби РКП(б) проголоси-
ла загальнодержавний курс коренізації, який в УСРР набув форми українізації та
21
коренізації стосовно етнічних меншин. Як цілком слушно зазначає Г. Єфіменко ,
в синтезі з іншою ключовою політичною подією 1923 р. — створенням СРСР
(6 липня 1923 р.), коренізація зумовила різкий поворот національної політики
більшовиків. Статус держави-учасниці добровільного союзу та номінальна рів-
ність з радянською Росією визначали відтепер відносини між республіками-учас-
ницями союзу, які мали, за логікою, будуватися на паритетних засадах. За цих
обставин політика коренізації декому видавалася тим політичним інструментом,
що забезпечував інтереси національних республік і «силу їхнього голосу» в за-
гальному радянському хорі.
Постановці питання про об’єднання всіх республік передували тривалі дво-
сторонні (українсько-російські) консультації («комісія Фрунзе») стосовно май-

20 В.І. Ленін про Україну. Ч. II: 1917—1922. Київ, 1969. С. 359.
21 Єфіменко Г. Національні відносини в радянській Україні (1923—1938). Національне
питання в Україні ХХ — початку ХХІ ст.: історичні нариси. Київ, 2012. С. 196.
435