Page 495 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 16. Етнонаціональний поступ радянської України

майже порівну складалися з селян і городян. Інші численні етнічні громади були
селянськими.
Серед меншин, власна історія яких була нерозривно пов’язана з історією
України, можна назвати окремі групи старожитнього польського, білоруського,
російського селянства. Колишніх іноземних колоністів, які на той час мешкали
в Україні від 200 до 70 років, пов’язували з новою батьківщиною заплутані від-
носини, які перейшли в нову фазу після здійснення більшовицької аграрної ре-
форми. Значну суспільну проблему становила натуралізація новоприбулих пред-
ставників етнічних меншин, як біженців, так і політемігрантів.
Названі типологічні особливості етнічних громад у сукупності з докорінною
переорієнтацією виробничого і суспільно-політичного життя на постімперсько-
му просторі створювали такий «коктейль» етносоціальних та етнонаціональ-
них проблем, якому не було аналогів у тогочасній світовій практиці. Поліетнічна
УСРР була державним утворенням зі значними проблемами адміністративного
характеру, неврегульованою системою центрального й місцевого управління,
що негативно позначалося на здатності уряду вирішувати проблеми міжнаціо-
нальних відносин. Етнічні меншини становили близько п’ятої частини населення
республіки, додавали самобутності й специфічного колориту суспільному і куль-
турному життю. За рівнем етнічного представництва та характером міжетнічних
відносин територію УСРР на початку 20-х років умовно можна розділити на чо-
тири регіони.
Північна й Центральна Україна була переважно моноетнічною. Українці
становили більшість населення. Поселення етнічних меншин (російської, єврей-
ської, польської та ін.) мали тут дисперсний характер і, як правило, належали до
міського типу.
Східна Україна відрізнялася високою питомою вагою російського населення
(як міського, так і сільського). Демографічні тенденції в регіоні розвивалися в
напрямі постійного збільшення частки російського населення. Зближення абсо-
лютних показників чисельності українського і російського населення зумовлю-
вало постійну конкуренцію між культурами двох народів на рівні міжетнічного
спілкування і суспільного життя. Цей фактор у 1920-ті роки набув стратегічного
значення, оскільки столицею та адміністративним і культурним центром УСРР
був Харків.
Правобережна Україна історично сформувалася як регіон значної концен-
трації етнічних меншин, як компактних, так і дисперсних. Компактними «ост-
рівцями» тут мешкали поляки, німці та чехи, серед яких переважало сільське
населення. Високою була питома вага єврейства, сконцентрованого в містечках і
невеликих містах, адже саме тут свого часу проходила «смуга осілості».
Південна Україна була найбільш строкатим у національному плані регіоном
УСРР. Її національно-територіальна структура мала неоднорідний, мозаїчний
характер. Регіон характеризувався складними й суперечливими міжетнічними
процесами не лише на селі, а й у великих містах, які вже до революції набули
433