Page 489 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 16. Етнонаціональний поступ радянської України

Ми мали можливість кілька років тому привернути увагу наукової спільноти до
6
штучності й обмеженості такого підходу . Тим часом видання роботи Т. Марти-
на багатьма мовами, зокрема й українською, засвідчує, що з’ясовувати сутність ра-
дянського експерименту з так званого вирішення національного питання в часи
коренізації доведеться ще довго.
7
Підсумовуючи підходи західних колег стосовно аналізу та інтерпретації суті
й наслідків радянської коренізації, варто зазначити, що мало кому з них вдалося
вийти за межі ситуативного пояснення окремих причинно-наслідкових зв’язків.
Традиційно дається взнаки незмінний росієцентричний підхід, екстраполяція
«російського досвіду» (адже переважна більшість дослідників якщо й працю-
вали з автентичними архівами, то переважно в Москві, і досі не знають україно-
мовних джерел, а тим більше джерел мовами етнічних меншин) та західноєвро-
пейських теоретичних кліше, мало придатних для аналізу українського досвіду.
У фокусі досліджень, як правило, опиняються Москва / Кремль та складні / су-
перечливі відносини центру з національними республіками, зокрема Україною.
При цьому колосальний унікальний досвід внутрішньореспубліканських відносин
та власне українських експериментів залишається поза увагою. Водночас саме він
є безцінним надбанням України, її хрестом і родовою відзнакою, що продовжує
впливати на сучасність. Наважимося стверджувати, що його знання є абсолютно
обов’язковим для розуміння сутності процесу українського націєтворення та су-
часних викликів.
Отже, цілі пласти регіонального і республіканського політичного мислення
та практики для західних дослідників залишаються terra incognita, хоча для свого
часу вони були теоретичним і політичним новаторством, аналогів якому у світі не
було ні до, ні після. На нашу думку, варто все ж іти класичним шляхом науково-
го дослідження: від вивчення частковостей на місцевому матеріалі до синтезу та
аналізу загального, а потім у зворотному напрямку — через розщеплення загаль-
ного на автентичні елементи. Лише це дає змогу наблизитися до суті.

6 Рубльов О., Якубова Л. Про «імперію позитивної дії» Тері Мартина. URL: http://
www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/796-oleksandr-rublov-larysa-yakubovapro-imperiiu-
pozytyvnoi-diiteri-martyna (дата звернення: 20.11.2020).
7 Російська історіографія за нечисленними винятками (серед них слід виокремити:
Деннингхаус В. В тени «Большого Брата»: Западные национальные меньшинства в СССР
(1917—1938 гг.). Москва, 2011) залишається багато в чому суголосною з партійними ухвала-
ми Х, ХІІ з’їздів ВКП(б) та решти центральних і регіональних форумів. Автори здебільшого
і далі твердять, що провідною метою коренізації було сприяння національно-культурному
розвитку етносів на постімперських просторах. Окремі, найбільш затяті поборники цього
більшовицького експерименту зазначають, що не лише національно-культурному, а й полі-
тичному розвитку. На жаль, відповіді на питання: чим було національне питання для партії?
які цілі і завдання ставила вона у сфері національних відносин? як співвідносилися вони із
завданнями соціально-економічної модернізації та зміцнення більшовицької влади? якими
були мотиви й причини ухвалення доленосних для країни рішень? — і дотепер формулю-
ються в контексті парадигми історичної прогресивності державної єдності та російського
етноцентризму.
427