Page 49 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 3. УНР: важке державне усамостійнення

Водночас з’являється ультиматум ленінського Раднаркому до Центральної
Ради з погрозами оголошення війни. Більшовики розпочинають агресію проти
УНР, активно просуваючи свої війська у двох основних напрямках — на Хар-
ків—Дон і на Полтаву—Київ, принагідно організовуючи чергові спроби заколо-
тів в українських містах і закликаючи солдатів залишати Південно-Західний та
Румунський фронти. Заходи військового міністерства УНР на чолі із С. Петлю-
рою зі стримування масового дезертирства не давали бажаних результатів. Вояки
колишньої російської імператорської армії масово поверталися до своїх домівок.
С. Петлюра вимагав від уряду негайного рішення про організацію спроти-
ву агресії. Однак наражався на протидію голови уряду В. Винниченка, який вва-
жав можливим мирний спосіб вирішення конфлікту з російським Раднаркомом.
Врешті, С. Петлюра оголосив про свою відставку і, сформувавши добровольчий
Гайдамацький кіш Слобідської України, вирушив на полтавський напрямок для
боротьби з більшовиками. Новим військовим міністром став Микола Порш.
Одним із його рішень було оголошення повної демобілізації решток старої
армії. Доволі часто в сучасній літературі можна натрапити на критику цього рі-
шення. Мовляв, УНР залишилася без армії у такий скрутний час. Однак критики
забувають, що рівень боєздатності армії не витримував жодної критики. Солдати
та офіцери не хотіли воювати. Тим паче проти російських більшовиків.
Звичною справою для решток армії став непослух своїм командирам, неви-
конання наказів. Навіть українізовані частини та різноманітні «охочекомонні»
полки, що прийшли з різних частин колишньої імперії та були названі на честь
славетних українських гетьманів, відмовлялися виконувати розпорядження вла-
ди і командування. Але фінансування вимагали — їх потрібно було годувати, одя-
гати, лікувати. Грошей на це в республіканській скарбниці не було, державна фі-
нансова система лише починала налагоджуватися. Матеріальна незабезпеченість
загрожувала перетворенням деморалізованих військових на неконтрольовану
агресивну силу. Досить згадати про Шевченківський та Дорошенківський полки,
які просто оголосили себе нейтральними в більшовицько-українському конфлік-
ті. Хоча ще пів року перед цим у Петрограді гордо крокували під синьо-жовтими
знаменами і вимагали передислокації в Україну. В окресленій ситуації альтерна-
тиви демобілізації військових частин не було.
Тож рішення М. Порша про загальну демобілізацію було цілком логічним і
виправданим. Тим паче, що невдовзі було ухвалено закон «Про народне військо
(міліцію)», який визначив засади формування нової української армії відповідно
до панівних тоді ідеологічних уявлень про збройні сили. Невдовзі було сформо-
вано Окремий Запорозький загін Армії УНР. Однак практика показала, що ухва-
лені рішення не досягли своєї мети. Більшовицьку загрозу не було ліквідовано.
Докладених зусиль виявилося замало. Ані С. Петлюра, ані М. Порш не зуміли
організувати ефективний спротив агресору.
У ніч на Різдво у Києві невідомими був викрадений Леонід П’ятаков —
один з лідерів місцевої більшовицької організації. Спочатку знайшовся свідок,
47