Page 507 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 16. Етнонаціональний поступ радянської України

В урядових постановах, що супроводжували національне адміністративно-те-
риторіальне будівництво, поняття «адміністративно-територіальна одиниця з
переважаючою [етнічною] людністю» та «національна адміністративно-тери-
торіальна одиниця» використовувалися як синонімічні. Важливо усвідомлюва-
ти, що національні ради і райони радянська влада розглядала лише як знаряддя
здійснення на місцях відповідної мовної політики: це були адміністративно-те-
риторіальні одиниці з діловодством національним мовами, а не територіальні
автономії певного етносу.
53
Впродовж міжвоєнного періоду поняття «національна меншина» тлума-
чилося поза його політичною складовою, лише як група осіб певної етнічної на-
лежності, а основою формування радянської етнополітики були інтереси влади.
Найгострішою проблемою останньої залишалася відсутність суттєвої підтримки
більшовицької доктрини в широкому загалі етнічних громад. Величезних зусиль
коштувало владі «конструювання» потрібного складу національних адміністра-
тивно-територіальних одиниць. Власне, декларована владою зростаюча з року в
рік підтримка виборців досягалася масовим обмеженням виборчих прав та вста-
новленням політичної монополії більшовиків. Проблему нарощування соціаль-
ної бази влади мали вирішувати проєкти соціально-економічної реконструкції,
індивідуально розроблені для кожної етнічної громади, розбудова освітніх і куль-
турних установ, які вели роботу національними мовами. Варто нагадати, що для
України не менш актуальним і складним було завдання українізації.
З цього погляду провідним завданням стало забезпечення корінного повороту
у ставленні до радянської влади вчительства. Десятирічний часовий люфт дозво-
лив «виростити» нових радянських учителів, які під час нового комуністичного
штурму пліч-о-пліч із комнезамами здійснювали суцільну колективізацію під гас-
лами боротьби з націоналістичною загрозою. Не менш важливо було здобути при-
хильність української інтелігенції, повернути її з еміграції та використати її ресурс
для подолання сакраментального «відставання» національної республіки.
Масштаб роботи дійсно вражав. У 1925 р. в Україні було закладено підвали-
ни національної школи для молдаван, у 1926 р. відбулося переведення перших 15
груп на новогрецьку мову викладання. Зростала мережа німецьких, єврейських і
польських шкіл. На 1 травня 1924 р. діяло 629 шкіл для німецьких, 499 — для
єврейських, 267 — для польських, 43 — для болгарських, 26 — для татарських,
19 — для чеських, 3 — для вірменських, 1 — для грецьких дітей. У 1926/27 на-
вчальному році шкільна мережа для етнічних меншин складалася з 354 польських
шкіл (з них 20 семирічок), 620 німецьких (40 семирічок), 369 єврейських (130
семирічок), 74 болгарських (6 семирічок), 16 чеських, 20 татарських, 2 ассирій-
ських, 7 вірменських, 17 молдавських, 15 грецьких, 1 шведської .
54

53 Й. Сталін називав національні меншини «текучими національними групами», вкра-
пленими в інонаціональні компактні більшості. Сталин И.В. Об очередных задачах партии в
национальном вопросе. Сочинения. Т. 5. Москва: ОГИЗ, 1947. С. 26.
54 ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 3. Спр. 982. Арк. 16.
445