Page 510 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

61
82 німецькою, п’ять татарською, чотири чеською мовами . До 1937 р. в офіцій-
них звітах ішлося про невпинне зростання випуску літератури мовами етнічних
меншин, хоча забезпечувалися ці показники передусім за рахунок росіян, яких
після 1933 р. вже не вважали національною меншиною.
У надзвичайно складних умовах продовжувала свою роботу мережа куль-
турних і наукових установ, що обслуговували нацменшини, серед них Інститут
єврейської пролетарської культури, Інститут польської пролетарської культури,
Етнографічна комісія при ВУАН, Грецький відділ при Маріупольському музеї
краєзнавства, Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства та ін. Національну
культуру популяризували 12 єврейських, дев’ять російських, німецький, болгар-
ський, польський і грецький театри , які гастролювали теренами республіки.
62
Поступальне кількісне зростання мережі шкіл, хат-читалень, клубів, театрів тощо
давало більшовикам підстави стверджувати про успішне здійснення культурної
революції в середовищі етнічних меншин. Заяви про те, що культурна революція
вступає у свою завершальну стадію, лунали з трибун усіх рівнів.
Не менш голосно лунала критика з-за кордону. Тамтешні німці, поляки, єв-
реї, греки, наче не помічаючи культурних успіхів радянської влади, волали про
те, що остання нищить етнічне життя братів по крові. Логіка їхніх міркувань була
простою: немає значення, якою мовою дітей навчають атеїзму і комунізму, водно-
час відбираючи майно, землю і саме життя у їхніх батьків, яких силоміць заганяли
до колгоспів.
Парадокси українізації. Не менше проблем супроводжувало етнокультур-
ний поступ титульного етносу УСРР — самих українців. Після офіційного засуд-
ження так званої «теорії боротьби двох культур» Д. Лебедя спекуляції навколо
відсталості української мови та її неспроможності відповідати потребам часу не
припинялися. Українська мова залишалася каменем спотикання для величезної
більшості партійно-радянської номенклатури і низки службовців, передусім тих,
що з’являлися в Україні за рознарядками. Невдоволення, яке вони генерували че-
рез формальні строки українізації та обов’язкове складання іспитів з мови, певні
групи в партії використовували собі на користь — для каналізації соціальної на-
пруги. Найбільш часто це відбувалося на Донбасі.
Відкритим опонентом українізації виступало кероване В. Балицьким
ДПУ УСРР. Очільник українських чекістів особисто неодноразово демонстру-
вав підкреслену зневагу до української мови. Циркулярні листи «Про українську
громадськість» (30 березня 1926 р.) та «Про український сепаратизм» (4 ве-
ресня 1926 р.), підготовані Секретним відділом ДПУ, фактично звинуватили
українських митців у перенесенні антирадянської діяльності на «культурний
фронт»: «Українізація використовується для групування в усіх життєвих части-

61 Народне господарство УСРР (Статистичний довідник) / За ред. О.М. Асаткіна. Київ:
Народне господарство та облік, 1935. С. 575.
62 Там само. С. 571.
448