Page 513 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 16. Етнонаціональний поступ радянської України

а й відтворювали смислове поле українського визвольного руху, було історично
невідворотним з огляду на сутність більшовизму. Слушної нагоди для приведен-
ня репресивного механізму в дію чекісти чекали кілька років, фіксуючи кожен
крок більшості фігурантів. Скажімо, академік Сергій Єфремов «відстежувався»
з 1923 р. до арешту наприкінці липня 1929 р. На той час уже був готовий розло-
гий «сценарій», для втілення якого підбирали як центральних персонажів, так і
67
статистів з периферії . Вражали масштаби показової спецоперації: крім 45 осно-
вних фігурантів процесу так чи інакше постраждали понад 30 тис. осіб . Цифра,
68
слід зауважити, зіставна за розмахом з операціями кінця 1930-х років.
Процес дав вихід стримуваному перед тим антиукраїнізму ДПУ. Як на «на-
ціоналістичні», репресії поширилися практично на всі освітні гуртки (зокрема, з
вивчення української мови) та об’єднання. Фіктивні націоналістичні угрупован-
ня «вскрыли» на Донбасі та Одещині.
2-ге відділення Секретно-політичного відділу ДПУ УСРР (створене 1931 р.)
опікувалося виключно так званою українською контрреволюцією. Основним за-
вданням чекістів була «розробка» антирадянських українських партій (УПСР,
УСДРП, УСФ, УКП, зокрема й галицьких соціалістів); «української контрре-
волюційної громадськості» та емігрантів-галичан; наукових інститутів ВУАН,
її керівництва та дотичних структур; Наркомосу і пов’язаних з ним інституцій
(Головнауки, Головліту, Головполітпросвіти, театральних об’єднань); мистецьких
об’єднань, музеїв та бібліотек; і, нарешті, українських вишів, професури, міського
учительства та українського Червоного хреста. Якщо додати, що 4-те відділен-
ня здійснювало аналогічну «роботу» в середовищі всіх легальних і нелегальних
церковних конфесій та релігійних течій; 1-ше — зосереджувалося на розклад-
67 На той час організаційно українські чекісти були готові до такого наказу. «Розроб-
ка» інтелігенції і навіть студентів розпочалася відповідно до таємного циркуляру началь-
ника секретно-оперативного управління ДПУ СРСР В. Менжинського (листопад 1922 р.).
В усіх вишах було створено мережу інформаторів, які допомагали ДПУ тримати руку на
пульсі освітніх установ. На професорів та активних студентів завели персональні справи-
формуляри, на кожен виш — літерні справи (вони складалися з індивідуальних карток-фор-
мулярів та інформацій сексотів). Аналогічний підхід запроваджувався в мистецьких колах,
музейних установах, видавництвах, бібліотеках, наукових і науково-технічних товариствах
і організаціях, профспілках та секціях при них тощо. За кожним з академіків ВУАН спосте-
рігав численний загін сексотів, які могли й не знати про існування один одного, оточуючи
вчених щільним кільцем. Згідно з останніми розвідками О. Юркової, учених Києва «вели»
сексоти з псевдонімами «Азраель», «Білий», «Бруневський», «Бувший», «Власов»,
«Герцен», «Данко», «Деха», «Дідусь», «Дипломат», «Добродій», «Запорожський»,
«Київський», «Кравченко», «Культурник», «Літератор», «Математик», «Михайлен-
ко», «Октябрина», «Ом», «Поддубний», «Степовик», «Турбогенератор», «Франт»,
«Хитрий», «Чорний», «Чорноморський» та ін. (Див.: Юркова О. Діячі науки в полі зо-
ру диктатури. Суспільство і влада в радянській Україні років непу (1921—1928). Колективна
монографія. Т. 2. Київ, 2015. С. 46.) За деякими з них роками здійснювалося й зовнішнє
спостереження (так звані «топтуни»).
68 Шаповал Ю.И., Золотарев В.А. «Гильотина Украины»: нарком Всеволод Балицкий и
его судьба. Москва, 2017. С. 141.
451