Page 517 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 16. Етнонаціональний поступ радянської України

з’ясувалося, не надто ефективної в сенсі досягнення стратегічної більшовицької
мети — побудови комунізму — політики коренізації.
12 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У доручило комісії у складі Косі-
ора, Постишева, Чубаря, Скрипника, Любченка в 2-денний строк розробити
77
проєкт постанови про підсумки українізації та подати його на затвердження .
Після аудієнцій П. Постишева та С. Косіора у Кремлі за участі В. Молотова,
Л. Кагановича та Г. Ягоди до України було відряджено В. Балицького. 23 лютого
в Кремлі побував і М. Скрипник. За його відсутності угруповання П. Постише-
ва (зокрема, А. Хвиля та П. Любченко) розпочало інтенсивну кампанію проти
нього. Наркомос очолив В. Затонський, який водночас став і членом політбюро
ЦК КП(б)У. Посаду в Наркомосі втратив не лише М. Скрипник, а і його заступ-
ник О. Карпеко, відповідальний за українізацію. Березневий 1933 р. номер «Біль-
шовика України» вийшов зі статтею П. Любченка «Про національ-більшовизм».
Спротив М. Скрипника вдалося досить швидко зламати. Вже на нараді ке-
рівників наросвіти 14 лютого 1933 р. він не заперечував тези ЦК ВКП(б) про
78
прорахунки українізації, визнав, що на Кубані мала місце «петлюризація» , яку
слід припинити. Нарком діяв за загальним партійним алгоритмом, пояснюючи
недогляд на Кубані засиллям петлюрівців, які виїхали за межі України. В його по-
ступливості не було нічого дивного, адже українізація для М. Скрипника була не
самоціллю, а інструментом, який ефективно працював на ідею світової революції.
Опір М. Скрипника створенню прокуратури СРСР, яке він вважав порушен-
ням ленінських норм національної політики, та відмова її очолити прискорили
його політичне знищення. Головну роль в усуненні впливової фігури харківського
субцентру влади відіграв П. Постишев, який утверджувався за рахунок опально-
го старого більшовика. Невдовзі лейтмотивом діяльності «рятівника України»
П. Постишева став розгром «скрипниківщини». Кампанія, що розгорнулася з
його подачі за вказівкою Й. Сталіна, перетворилася на звичне політичне шель-
мування. Власне, навішування ярликів та приписування / спотворення думок
було традиційним інструментом політичного знищення, добре відточеним під
час боротьби з «волобуєвщиною», «шумськизмом», «султан-галієвщиною»,
«веліібраїмовщиною та ін. М. Скрипнику пригадали і «спотворений» галициз-
мами правопис, і так звану теорію «мішаної говірки», і «петлюризацію» на Ку-
бані, і багато іншого, що можна було закинути одному з найбільш діяльних і тео-
ретично незалежних старих більшовиків. Планована П. Постишевим політична
вистава на широких зборах харківського активу з доповіддю М. Попова «Про
націоналістичні ухили в лавах української організації та про завдання боротьби з
ними» і публічним каяттям колишнього наркома освіти зірвалася внаслідок його
самогубства.

77 ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 281. Арк. 168. Двома тижнями пізніше до складу
комісії ввійшли також М. Попов та В. Затонський.
78 Скрипник М.О. Нариси підсумків українізації та обслуговування культурних потреб
нацменшостей УСРР, зокрема російської. Харків, 1933. С. 5.
455