Page 520 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

90
лізму, що кінцева мета її є встановлення комунізму та злиття націй» . При ЦК
КП(б)У створили курси марксизму-ленінізму, де 150 осіб впродовж півтора року
навчалися основ правильної національної політики. Етнічні українці переважали
91
чисельно: у першому наборі вони становили 61 %, другому — 73,6 % . Планова
кадрова українізація не збавляла темпів і згодом (про це свідчила низка поста-
нов, зокрема політбюро ЦК КП(б)У «Про висунення українських кадрів» від
26 лютого 1935 р.). Однак усі напрями роботи страждали від катастрофічного
браку кадрів, спроможних спілкуватися з населенням рідною мовою. Причому
це стосувалося як українських районів, так і районів етнічних меншин. Від де-
фіциту кадрів потерпали і центральні відомства, приміром наркомати юстиції,
охорони здоров’я, комунального господарства, зв’язку та місцевої промисловос-
ті. Не менш складною була ситуація в Наркомосі. Тож взяття кадрів на облік та
мобілізація усіх наявних ресурсів на закриття кадрових прогалин правили за
основу кадрової політики. І все ж кадрів не вистачало. Саме тому навіть старшо-
курсників вишів мобілізували на місця, однак становище не поліпшувалося. Як
зазначає Г. Єфіменко, у Харківській області за всіх переваг, що мали українці при
висуванні на посади, на початок січня 1936 р. серед перших секретарів райпарт-
комів налічувалося лише 31 % українців, тоді як у 1933 р. — 59 %, у 1934 р. —
46 %, у 1935 р. — 44,5 %. Схожою ситуація була й у Дніпропетровській області.
Якщо на початок 1933 р. 55 % перших секретарів райпарткомів були українцями,
то у 1936 р. — 34 %. Серед голів райвиконкомів у 1933 р. було 66 % українців, а у
92
1936 р. — 53 % .
Згідно з результатами перепису 1939 р., загальна кількість «керівників пар-
тійних організацій, державних, кооперативних та громадських установ та під-
приємств» становила 312 848 осіб, з яких українців — 59,6 %. Разом з тим серед
республіканської ланки з 8 888 осіб лише 3 744 (42,1 %) були українцями, а серед
районної та міської ланки відповідно з 27 629 — 18 742 (або ж 67,8 %) українці.
Більшим був відсоток українців серед голів та заступників голів сільрад: 10 401
(88,6 %) з 11 737 осіб .
93
На той час компартійно-чекістський тандем, що здійснив експропріацію
українського та нацменівського села, не міг собі дозволити відкриту демонстрацію
національної упередженості. Апаратна коренізація / українізація відігравала роль
фігового листка, що прикривав антигуманну сутність режиму. Нескладно поміти-
ти, що розподіл чиновництва за етнічним походженням навіть за всіх преферен-
цій не відповідав питомій вазі етнічних груп у структурі населення республіки. Зу-
мовлювався цей дисбаланс не лише зростаючою недовірою Кремля до бунтівної
90 Підсумки й найближчі завдання проведення національної політики на Україні. Ре-
золюція об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У на доповідь тов. С.В. Косіора, ухвалена
22 листопада 1933 р. Червоний шлях. 1933. № 8—9. С. 266.
91 Вище класову пильність. Більшовик України. 1935. № 7. С. 11.
92 Єфіменко Г. Особливості національної політики після 1933 р. Національне питання в
Україні ХХ — початку ХХІ ст.: історичні нариси. С. 230—231.
93 Всесоюзная перепись населения 1939 года: основные итоги. Москва, 1992. С. 193.
458