Page 521 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 16. Етнонаціональний поступ радянської України

республіки (українські чекісти доклали зусиль до гіперболізації такого образу), а
й чимраз зростаючим кадровим голодом, спричиненим регулярними чистками на
всіх управлінських щаблях. Врешті, в Україні криві погрому «націонал-ухильни-
ків» / «фашистів» та забезпеченості кадрами були найтісніше по в’я зані.
Символічним актом, який увиразнював зміну акцентів внутрішнього курсу
національної політики та докорінну зміну попереднього радянсько-партійного
керівництва, стало перенесення столиці республіки з Харкова до Києва. Розгро-
мивши «націоналістів» і «навівши лад» у колективізованому селі, новий провід
задекларував прагнення почати «з чистого аркуша» в історичній столиці Украї-
ни — Києві, раніше таврованому як осередок старорежимності порівняно з про-
летарським Харковом.
Середина 1930-х років стала часом протиприродного поєднання апаратної
коренізації і політичних репресій проти причетних до «петлюрівської украї-
нізації». Більшовицький ресентимент щодо «петлюрівської українізації» по-
передників і прагнення надати їй справжнього більшовицького вигляду були
засвідчені резолюцією політбюро ЦК КП(б)У «Про українізацію в областях»
(29 серпня 1935 р.). Вона стосувалася передусім Донецької, Дніпропетровської
та Одеської областей, у яких «все пронизано духом іронії і скептицизму в пи-
танні про українську культуру, про українську громадськість… Окремі міськкоми,
парткоми партії, керівники окремих підприємств не тільки не зрозуміли до цього
часу гігантського розмаху і нечуваного розвороту української радянської культу-
ри і державності (особливо після розгрому націоналістів і націонал-ухильництва
Скрипника), але і не зробили для себе політичних висновків щодо практичного
94
оволодіння цим рухом» . Власне, фраза «практичне оволодіння цим рухом», а
не проблеми українізації як такі визначала її реальні завдання.
Козирна національна карта вкотре була розіграна Кремлем в Україні в
1937 р., і знову — в контексті докорінних кадрових ротацій та чергової великої
катастрофи. Л. Каганович, мета приїзду якого полягала в політичному знищенні
колишнього «рятівника України» від голоду та засилля «націоналістів» П. По-
стишева, виступаючи на пленумі Київського обкому КП(б)У (5 січня 1937 р.), під-
креслював: «Національне питання на новій стадії, на новому ступені, наповнило-
ся новим, багатим змістом… Але хіба можна заперечувати, що поряд із гордістю
українця за свій Донбас, за свій Дніпрогес, за свої заводи у Києві, Харкові, Дні-
пропетровську та ін., — зросла і гордість за свою Україну. Це не шовіністична, не
націоналістична гордість, а гордість за свою мову, за свою країну» . Розпочавшись
95
із критики київської організації, цькування продовжилося на пленумі ЦК КП(б)
У (31 січня — 2 лютого 1937 р.), де нещадно засуджували колишнього провідника
правильної / не петлюрівської / не скрипниківської українізації П. Постишева.

94 Цит. за: Єфіменко Г.Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської
України (1932—1938). Київ, 2001. С. 96.
95 Цит. за: Єфіменко Г. Національні відносини в радянській Україні (1923—1938). На-
ціональне питання в Україні. С. 237.
459