Page 524 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

правних втрат було завдано освітянській верстві та нечисленному колу дослід-
ників історії та культури етнічних громад. Від мистецьких еліт залишилися по-
одинокі представники. Національні операції пройшлися теренами України, наче
смерч. Жорстоко й педантично влада «підчищала» все, що мислило, співало,
писало іншою мовою, ніж російська. Після Великого терору більшовики взялися
і за мову як таку. За завданням ЦК КП(б)У наприкінці 1930-х років гуманітарні
інститути АН УРСР почали працювати над російсько-українським словником,
підручниками з історії України та історії української літератури, а також над удо-
сконаленням правопису, власне, його наближенням до російського.
Україна не випадково постраждала так сильно. Не лише роками культивова-
на упередженість до українців та України як осердя «петлюрівщини» перебува-
ла в підоснові широкомасштабних чисток за національною ознакою. Впродовж
міжвоєнного періоду Україна перетворилася на лабораторію, де розгортався
унікальний за своїм змістом експеримент з регулювання етнонаціональних від-
носин. Попри ідеологічну скерованість і обмеженість, навіть нині його розмах
та наслідки вражають. Очікування ідеологів української версії коренізації, таких
як М. Скрипник та О. Шумський, не справдилися. Не справдилися вони пере-
дусім через нетривалість експерименту та фальшиві засади його здійснення. Ті
завдання, що поставали перед коренізацією в рамках комуністичної доктрини,
вона не спроможна була виконати, оскільки питання мови втрачають значущість
тоді, коли йдеться про загрозу втрати особистої свободи та базових людських
прав. Власне, після насильницької колективізації втрачену більшовиками довіру
зґвалтованих селянських етнічних анклавів не можна було відновити жодними
культосвітніми заходами. Придушуючи хвилю селянського опору, влада це розу-
міла. Тож ставку було зроблено не на «загравання» з нацменами, а на упокорен-
ня методами нещадного терору на тлі облудних промов про інтернаціоналізм.
Першими і найтяжче постраждали непоступливі у своїх переконаннях поля-
ки й німці. Втім, після кривавого погрому часів Великого терору жодна з етнічних
груп України не почувалася в безпеці. Загроза не лише «національних справ»
з їх альбомно-конвеєрними присудами, а й депортації цілих етнічних анклавів,
нависала над усіма народами України. Українців від планів масової депортації
рятувала чисельність — виконати таку спецоперацію не спромоглися б навіть на-
треновані радянські чекісти.
Ще одним яскравим виявом «ефективності» сталінської національної по-
літики, безпосереднім наслідком чекістських спецоперацій, хоч і побічним, стало
небувале загострення побутового антисемітизму, спровоковане високою пито-
мою часткою євреїв у кадровому складі «органів». Не випадково один з най-
одіозніших керівників відомства саркастично відгукувався про українських че-
кістів як такий собі «Біробіджан». Тему «єврейського сліду» в Голодоморі та
Великому терорі жваво обговорювали й обивателі. Вона вочевидь дисонувала з
гаслами пролетарського інтернаціоналізму і свідчила про загострення хронічної
хвороби суспільства. Залишаючи поза увагою місце вихідців з єврейської грома-
462