Page 529 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 17. Українське культуротворення в прокрустовому ложі більшовицької ідеологічної монополії

лося іншого виходу, ніж наповнити технічні та гуманітарні виші представниками
пролетарських верств (через так звані робітфаки), водночас виставивши числен-
ні перепони на шляху вступу для непролетарських (це досягалося передусім за-
провадженням оплати за навчання та періодичними «класовими чистками»).
Прийшовши до влади, більшовики не приховували зневажливого ставлення
до інтелігенції, і не лише «старої». Власне, всі інтелектуали, спроможні генеру-
вати смислові альтернативи комуністичній доктрині, перетворилися для них на
загрозу: краще за решту вони розуміли, на що здатне згуртоване угруповання од-
нодумців, озброєних радикальною ідеологією. Невдовзі ворогами більшовицької
влади стали як носії традиційних імперських поглядів, так і колишні попутники-
соціалісти, зокрема українські — передусім активні діячі УЦР. З огляду на ре-
волюційне минуле та високий рівень політизованості освіченої верстви потен-
ційними антагоністами більшовики вважали учителів, науковців, літераторів,
юристів, журналістів, лікарів та ін. До переліку ідеологічно ворожих не належала
хіба що технічна інтелігенція, серед якої було чимало колишніх іноземних під-
даних. Втім, у часи хронічних економічних негараздів ставлення до них також на-
бувало вигляду класової ненависті, що найбільш різко виявлялася у промислових
регіонах, зокрема Донбасі.
На етапі стабілізації та проголошення коренізації чи не провідним завданням
влади стало унормування відносин з учительством, значна частина якого висту-
пала з гострою критикою більшовицької освітньої реформи. Найбільш відвертою
вона була в середовищі етнічних громад, де вчителі, навчені в імперських закладах,
виступали проти переведення шкіл на національні мови — грецьку, болгарську,
ромську та ін. Запеклі дискусії точилися навколо можливості використання в
школах ідишу та івриту. Опір зумовлювався не так контрреволюційністю освітян,
які не володіли національними мовами, як тверезою оцінкою можливостей забез-
печити належну якість навчання за відсутності методичного супроводження. Тож
у добу глобальних етнокультурних трансформацій, започаткованих освітньою ре-
формою та коренізацією, більшовики та переважна більшість освітян, мистецької
й інтелектуальної еліти входили у стані погано маскованої конфронтації. Остання
набувала загрозливих конотацій на тлі грандіозних планів так званої «культурної
революції», що мала забезпечити подолання цивілізаційної відсталості постім-
перських просторів та їх стрибок у комуністичну епоху.
4
Так звана «культурна революція» має свою розлогу історіографію , в якій
наголошено на неминучості конфлікту між владою та інтелігенцією в контексті
встановлення більшовицької ідеологічної монополії, втім, висвітлення проблеми
4 Див., зокрема: Лисяк-Рудницький І. Виродження та відродження інтелігенції. Істо-
ричні есе: у 2 т. Київ, 1994; Коляструк О. Інтелігенція УСРР у 1920-ті роки: повсякденне жит-
тя. Харків, 2010; Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ—ХХ століть: Соціаль-
но-політичний портрет. Київ, 1993; Грицак Я. Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи.
Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. Есеї. Київ, 2011; Примаченко Я. Діячі
літератури і мистецтва в полі зору диктатури. Суспільство і влада в радянській Україні років
непу (1921—1928). Колективна монографія. Т. 2. Київ, 2015. С. 57—133.
467