Page 530 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

навряд чи можна вважати вичерпним. На часі як осмислення інтелектуального і
творчого доробку інтелігенції УСРР/УРСР, її внеску в загальносвітову скарбницю,
так і оцінка втрат унаслідок більшовицького експерименту з радянізації інтелекту-
альних та мистецьких еліт. Нині зрозуміло, що він виходив за межі їх банального
5
фізичного знищення, відображеного метафорою «Розстріляне Відродження» .
Алгоритми ідеологічної та етнокультурної стандартизації та уніфікації, впро-
ваджувані більшовицькою владою, ще слід дослідити і в окремих етнічних грома-
дах, і в державно-регіональному розрізі, і в суспільстві загалом. Лише тоді можна
буде говорити про розуміння причин сьогоденного гальмування модернізації
української нації. Не викликає сумнівів, що радянізація / більшовизація еліт була
основним трендом у відносинах влади і суспільства, решта були похідними цього
суспільно-політичного процесу. Не викликає заперечень і теза, що завдання це
вирішувалося часто руками самої інтелігенції, яка, являючи собою мікромодель
суспільства, загалом була розколота ідеологічно і ментально.
Чи не найбільш яскраво вся суперечливість радянського культуротворення
виявилася в середовищі українських літераторів, які за означенням у контексті
проголошення коренізації покликані були через Слово творити нову радянську
Україну. Більшість українського письменства були якщо не учасниками, то свід-
ками національно-визвольних змагань 1917—1920 рр. Їхнє бачення свого по-
кликання та шляхів його втілення в життя, зрозуміло, визначалося політичними
переконаннями та філософією життя.
Лівий фланг українського письменства, який сповідував революційні ідеали,
вже на початку 1920-х років створив спілки селянських письменників «Плуг»
(1922), робітничих письменників «Гарт» (1923), об’єднання авангардистів —
лівий фронт мистецтв (ЛЕФ) та Асоціацію панфутуристів — «Аспанфут» (най-
яскравішим представником якого був Михаль Семенко). Крім того, діяли органі-
6
зації так званих «попутників», зокрема літературне об’єднання «Ланка» , які
вважали харківських літераторів енергійними, але нестриманими, анархічними і
«войовничо-вульгарними» . На окрему увагу заслуговує київська група неокла-
7
сиків та її лідер Микола Зеров. Згадані об’єднання були лише верхівкою потуж-
ного масового руху. Відсутність гнітючого тиску Пролеткульту в Україні спри-
яла потужному творчому злету: впродовж 1920-х років світ побачили десятки
творів українського письменства, які не втратили своєї актуальності досі. Втім,
масовість потягу до літературної та публіцистичної праці мала й інший бік —
радянська преса потерпала від низькосмакових, примітивних дописів спецкорів,
які вважали себе глашатаями культури нової епохи.

5 Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917—1933: Поезія — проза —
драма — есей. Париж, 1959 (2-ге вид. — Київ, 2001).
6 Навколо нього гуртувалася ціла плеяда молодих митців — В. Підмогильний,
Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович, В. Ярошенко, Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Тенета.
7 Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х
років. Київ, 2006. С. 47.
468