Page 531 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 17. Українське культуротворення в прокрустовому ложі більшовицької ідеологічної монополії

Талант і революційний запал і молодої літературної парості, і агітпропівців у
личині літераторів влада прагнула використати у власних цілях, вбачаючи в мит-
цях передусім потужний пропагандистський загін. Перспектива творення нової
української культури і естетики нової доби вабила молодь. Однак, відкриваючи
нові можливості, влада водночас накладала ідеологічні обмеження. Негативні
оцінки лунали на адресу футуризму та натуралізму, натомість заохочувалися реа-
лізм, революційно-реалістичний символізм і революційний романтизм.
У суперечностях між пробільшовицькими групами й традиціоналістами роз-
горталася конкуренція культурних центрів України — Києва і Харкова. Історич-
на столиця ратувала за збереження загальносвітової культурної спадщини та її
розвиток, тим часом за Харковом закріпився імідж осердя пролетарської укра-
їнської культури. Київ залишався форпостом літературних течій, які партійне
керівництво від початку означувало як ідейно ворожі, а на межі 1920—1930-х
років затаврувало як націонал-ухильництво. У Харкові ж відбувалися найгучніші
експерименти з формою та стилем. Спільною проблемою обох найпотужніших
українських літературних центрів була «проза життя» — брак замовлень, не-
врегульованість питань авторського права, цензурні обмеження, низькі авторські
гонорари і, відповідно, існування митців у режимі банального виживання. Якщо
харків’яни мали додаткові можливості реалізуватися як радянські (зокрема, нар-
комосівські) функціонери, співпрацювали зі ЗМІ, театрами та кіно, кияни вна-
слідок суворого контролю з боку влади за видавництвами перебували у значно
складніших життєвих обставинах. На певному етапі для обох літературних цен-
трів першорядною проблемою став зростаючий тиск «письменницької самоді-
яльності», викликаної до життя популістськими гаслами революційних часів, ма-
совими наборами на робітфаки та поширенням думки, що письменником може
бути мало не кожен. Наплив примітивного епістолярію, який заполонив шпальти
різних видань і нівелював не лише літературні, а й мовні стандарти, відіграв роль
каталізатора широковідомої «літературної дискусії», що з подачі Миколи Хви-
льового виплеснулася на сторінки радянських ЗМІ. Наприкінці квітня 1925 р. у
8
додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» він закликав літераторів
України об’єднатися в мистецьку асоціацію на основі нової концепції літера-
9
тури. Масштаби дискусії можна оцінити, згадавши, що у відповідь на памфлети
М. Хвильового, опубліковані згодом трьома окремими збірками, лише в 1925 р.
10
з’явилося понад шістсот статей і листів . Зрозуміло, що такий резонанс зумов-
лювався не банальними проблемами існування мистецької еліти, а її пошуками
свого місця в уявному світі культури нової революційної доби. «Літературна
8 Очолював мистецьку секцію Наркомосу.
9 Цей заклик він частково реалізував. У листопаді 1925 р. від «Гарту» відокремилася
Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Це об’єднання вимушено самороз-
пустилося 12 січня 1928 р. На той час організація з 17 осіб кваліфікувалася як мало не анти-
радянська партія, пов’язана з В. Винниченком та С. Петлюрою.
10 Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х
років / Пер. з англ. Т. Цимбала. 2-ге вид. Київ: Ніка-Центр, 2015. С. 92.
469