Page 535 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 17. Українське культуротворення в прокрустовому ложі більшовицької ідеологічної монополії

го широким масам) низки дорадянських письменників та белетристів наявних
кадрів було замало для масштабного мистецького супроводження радянізації,
яка чимдалі більше мала подаватися лише як епохальний, революційний за своїм
змістом процес. Тож питання якості літературних творів переросло в проблему
їх відповідності комуністичній доктрині та завданням правлячої партії. Дискусія
засвідчила, що не лише літературна творчість, а й літературна критика збочили
на манівці ідеології.
Для самого М. Хвильового, та й не лише для нього, дискусія була спробою
вирватися з депресивного поразницького стану, спричиненого конфліктом ре-
волюційних ідеалів та довколишньої реальності. Стан цей, слід зауважити, син-
хрон но переживали не лише українські письменники-комуністи, а й українська
та російська політична еміграція, західноукраїнські комуністи та значна частина
більшовиків (раз у раз це проявлялося так званими внутрішньопартійними роз-
колами). В умовах деморалізації демократії та лібералізму, зростаючої дегумані-
зації більшовизму дискусія стала чи не останньою спробою знайти нову ідеоло-
гічну платформу для порятунку світу, що стрімко деформувався під розтлінною
дією більшовизму і нацизму. Спробою, щоправда, провальною.
Критикуючи М. Хвильового, учасник дискусії — літературний критик
Ф. Якубовський писав: «Хай він буде тричі революціонер у житті й у громад-
ській діяльності, але, коли він хоч трохи візьме з тих прийомів організації читаче-
вої психології, що ними користали Достоєвський, А. Бєлий, Бунін, він мусітиме
писати і для тих самих читачів, як вони писали, або для прямих нащадків, тих
читачів. Инші читачі його скоро забудуть або він стане для них занадто холодний,
академічний. А хто з наших письменників зробився письменником для робітни-
чої чи селянської маси або навіть для активу, для молоди? Ніхто. А не скажемо
ж ми що наша маса не читає, чи не хоче читати. Що-ж до робітничої молоди, то
17
напевно можна сказати, що вона краще знає Сінклера, чим Хвильового» .
Виявлена під час дискусії симптоматика унаочнила ще не стільки кристалі-
зацію модерної радянської української ідентичності, скільки наполегливі пошуки
шляхів стабілізації її засад. Про вихід на фінальну лінію казати було зарано, од-
нак Кремль, що опікувався утвердженням всезагальної радянської ідентичності
(позанаціональної за своїм змістом), розцінив ситуацію як критичну. Не меншою
мірою більшовиків непокоїла потенційна загроза блокування молодого радян-
ського письменства та старої школи, в якому воно побачило, за влучним вира-
зом Я. Примаченко, «ту саму надкласову змичку на ґрунті націоналізму, про яку
18
писав Ленін у своїх працях з національного питання» . Саме ця потенційна
«змичка» безжально витравлювалася в Україні згори в усіх соціально-професій-
них групах.

17 Якубовский Ф. До кризи в українській художній прозі. Життя й революція. 1926.
№ 1. С. 44.
18 Примаченко Я. Діячі літератури і мистецтва в полі зору диктатури. Суспільство і вла-
да в радянській Україні років непу (1921—1928). Т. 2. Київ, 2015. С. 77.
473