Page 536 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Невдовзі за активної участі партійців означилася перспектива переходу літе-
ратурознавчої полеміки на рейки ідеологічного погрому (див., приміром, харак-
теристику В. Поліщука: «усі ці Микитенки, Копиленки, Епіки, Жигалки і инші,
думаючи від Хвильового, заразившись од Хвильового, герготять тим розтлінним
міщанським стилем і лексиконом задрипанських естетів з ліричними провалами
та змалюваннями бридкого міщанства, або переходових до нього інтелігентських
груп. Літературний мінор нашої літератури весь бере заразу від літературної
моди Пільняка — Хвильового» ). Спочатку все виглядало як вимушене втру-
19
чання партії у сварку митців.
Компартійним «третейським суддею» та ініціатором викриття українського
літературного «занепадництва» виступив секретар ЦК КП(б)У В. Затонський.
У «Матеріалах до українського національного питання» він зрештою дійшов
промовистого висновку: «Вони фактично майже монополізували в своїх руках
утворення нових цінностей в українській культурі (передавши поки що лікнеп
ідеологам-хуторянам), вони готують у радянських вузах офіцерський та унтер-
офіцерівський кадр українського національного руху, вони через радянські ви-
давництва та журнали сіють тонку отруту (в радянській обгортці) в маси, що
жадають культурного розвитку. Своїм європеїзмом, вченістю, технікою слова та
формальною лояльністю вони здатні, як виявилось, підкорити своєму впливові
навіть декого з недосить витривалих членів партії (наприклад, тов. Хвильовий
висловився в пресі про те, чого не ризикнули би сказати його надихачі, й який не
помітив сам того, що його марксизм не Плехановський, як він про це кричить,
а особливий український струвізм, який вперто не бажає помічати, що він сам
20
обертається на рупор войовничого українського націоналізму» .
Отже, на піку дискусії постало руба питання: хто має право формувати / кон-
струювати сучасну українську ідентичність і якою вона має бути? Зрозуміло, що
в такій формі питання могло лунати лише в державі, де суспільство в усіх його
соціально-професійних верствах не було суб’єктом процесу націєтворення. За
кондовою більшовицькою риторикою (власне, навішуванням політичних ярли-
ків) приховувався банальний страх втрати влади, зокрема й над масовою думкою.
Проблема, як і в решті суспільних сфер, вирішувалася комплексно за відпрацьо-
ваним алгоритмом, що поєднував ідеологічний та репресивний інструментарій.
І все ж своєрідним детонатором погрому став перехід М. Хвильовим не-
гласної «червоної лінії», коли в останньому, тринадцятому, розділі «Апологе-
тів писаризму» , опублікованому в «Культурі і побуті», він заявив: «Росія ж
21
19 Цит. за: І.Л. Літературні нотатки (З приводу книжки В. Поліщука «Пульс епохи»).
Життя й революція. 1927. № 6. С. 376.
20 Цит. за: Примаченко Я. Діячі літератури і мистецтва в полі зору диктатури. Суспіль-
ство і влада в радянській Україні років непу (1921—1928). Колективна монографія. Т. 2. Київ,
2015. С. 81.
21 Загалом впродовж дискусії світ побачили три збірки його памфлетів: «Камо гряде-
ши», «Думки проти течії» та «Апологети писаризму».
474