Page 538 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

шла. Нехорошо утверждая свой язык говорить об уничтожении другого во имя
24
«всемирного языка» .
«Безкрилий Пегас». Невдовзі партія взялася за митців серйозно, сконцен-
трувавши масове видавництво у державних і кооперативних установах, тиснучи
водночас на приватні. Приватні видавництва від 1926 р. розглядалися переважно
як шкідливі, такі, що випускають літературу для міщан і непманів. ЦК КП(б)У
виходив з тези про існування в Україні двох конкуруючих видавничих центрів:
25
харківського (радянсько-партійного) і київського . Причому «Київські філії
Харківських радянсько-партійних видавництв прокладають собі шлях на Пра-
вобережжя, а керівники Київських приватних видавництв міцно завоювали собі
позиції й на лівобережному ринкові й у харківських видавництвах, де вони мо-
нополізували авторство в галузі підручників по українізації та українознавству,
усі передмови до українських класиків художнього слова, бібліографічні відділи
видавництв Харкова, тощо, словом захопили командні висоти в дуже важли-
26
вих пунктах видавничої роботи», — йшлося у спеціальних інформаціях . Для
27
стримування культурної «експансії» київського центру партійне керівництво
визнало за потрібне: 1) регулювати діяльність приватних видавництв, щоб їхня
продукція (видана приватним коштом) доповнювала публікації радянсько-пар-
тійних видавництв; 2) доручити Укрголовліту посилити контроль над приватни-
ми видавництвами та «повести рішучу боротьбу з бульварщиною, ідеологічно не
28
витриманою і шкідливою літературою» . Наприкінці 1930-х років видавнича
галузь уже перебувала під цілковитим контролем: 90—95 % літератури виготов-
лялося на державних, партійних, профспілкових та кооперативних підприєм-
29
ствах .
24 Цит. за: Примаченко Я. Діячі літератури і мистецтва в полі зору диктатури. Суспіль-
ство і влада в радянській Україні років непу (1921—1928). Т. 2. Київ, 2015. С. 75—76.
25 Див.: Молоткіна В. Реформування видавничої системи в УСРР у другій половині
1920-х — на початку 1930-х років. Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного
університету ім. В. Винниченка. Серія: Історичні науки. 2014. Вип. 19. С. 181—187. URL:
http://ephsheir.phdpu.edu.ua/handle/8989898989/623?locale-attribute=en (дата звернення:
20.11.2020).
26 ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 2493. Арк. 73.
27 Таке ставлення зумовлювалося упередженнями щодо літературно-мистецького Києва
як центру «старої манірної позакласової інтелігенції, чий внесок в українську культуру сяг-
нув найвищої точки в поезії Тичини і музиці Леонтовича, але чия політична наївність і лю-
бительство в питаннях мистецтва належали до минулого». (Див.: Шкандрій М. Модерністи,
марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х років / Пер. з англ. Т. Цимбала.
2-ге вид. Київ: Ніка-Центр, 2015. С. 48.)
28 Цит. за: Примаченко Я. Діячі літератури і мистецтва в полі зору диктатури. Суспіль-
ство і влада в радянській Україні років непу (1921—1928). Т. 2. Київ, 2015. С. 71.
29 Найпотужнішими видавництвами були ДВУ, «Книгоспілка», «Пролетарий», «Ра-
дянський Селянин», «Український Робітник», «Центровидав», «Наукова думка», «Юр-
видав», «Культура». До 5 млн відбитків виготовляли Держвидав АМСРР, «Культур-Ліга»,
«Рух», ЦСУ, НКФІН, Держтрудвидав, БИП, «Фізкультура», «Плужанин». Приватні ви-
давництва («Уніздат», «Час», «Сяйво»), хоча й були технічно найкраще обладнані, були
476