Page 533 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 17. Українське культуротворення в прокрустовому ложі більшовицької ідеологічної монополії

й утилітарної функції та зайнялася дослідженням складної й заплутаної людської
особистости, …вступила в період національної зрілости, період самовідкриття,
14
вільний від перешкод» .
І все ж на першому етапі коренізації та автономності українського культурного
життя вперше в новітній історії склалися умови для відносно тривалого (в цьому
сенсі час гетьманства П. Скоропадського можна вважати короткочасною, хоча й
доволі успішною репетицією) національно-культурного розвитку поза колоніаль-
ним контекстом. Навряд чи можна обґрунтовано стверджувати, що з проголошен-
ням курсу на коренізацію / українізацію та його імплементацією в українському
законодавстві багаж колоніального минулого, наслідки виснажливого культурно-
го донорства метрополії, нав’язаного — і багатьма прийнятого — провінціалізму
зникли автоматично. Навряд чи доречно підтримувати історіографічні ілюзії часів
перебудови про те, що коренізація створила сприятливі умови для модернізації
українців як етнічної групи. Навряд чи нині хтось всерйоз твердитиме, що 1920-ті
роки були часом, достатнім для оформлення процесів, на які низці європейських
націй знадобилися десятиріччя. Втім, на початку політики українізації / кореніза-
ції більшість інтелектуалів, які опинилися в полоні тих чи інших лівих ідеологій,
воліли на цьому не акцентувати увагу, хоча більшовики були абсолютно відвертими
асиміляторами, щоправда, з інтернаціоналістською риторикою.
Постання на тлі начебто посилення українізації виразно антиколоніаль-
них настроїв (висловлюваних і раніше, зокрема Ю. Лапчинським, В. Шахраєм,
С. Мазлахом, О. Шумським та ін.) зумовлювалося пошуками засад української
модерної ідентичності. Процес цей мав принаймні кілька векторів, різних за сту-
пенем впливу на суспільство та відповідності його природним правам та інтересам.
Перший представляли компартійні партфункціонери, обдаровані публіцис-
тичним / літературним хистом. Найбільш відомим, впливовим і популярним
серед них був очільник українського Наркомосу Микола Скрипник. Прибічни-
ки такого підходу заперечували будь-яке збереження «традицій», припадання
«до коренів» — ішлося про конструювання, подібно до нового механізму, якіс-
но нової культурної реальності, демографічною базою якої виступили б проле-
таризовані селяни і власне пролетарі, а українська, як мова їхнього щоденного
спілкування, була б мовною основою. Утилітарний підхід до культуротворення
зумовлювався завданням прискореної радянізації / більшовизації. Проблеми
самоосмислення цієї новоконструйованої соціокультурної спільноти виявилися
пізніше і були побічним ефектом культурного транзиту як такого. Ефектом, слід
зазначити, цілком ворожим намірам ВКП(б)/КП(б)У.
Другий напрям, з широкими горизонтами творчої і, відповідно, особистіс-
ної свободи, уособлювала частина учасників національно-визвольних змагань,
політична та психологічна еволюція яких упродовж 1920-х років відбивала в собі,
подібно до краплини дощу, еволюцію поліетнічного та полісоціального україн-
14 Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х
років / Пер. з англ. Т. Цимбала. 2-ге вид. Київ: Ніка-Центр, 2015. С. 26.
471