Page 534 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

ського суспільства загалом. Наголосимо на цих двох характеристиках, які умож-
ливлюють правильне розуміння тогочасних змін та складних алгоритмів взаємо-
дії національних когорт українського письменства.
Третій пунктирно проглядався в постатях уродженця Києва Михайла Бул-
гакова та уродженців Одеси Ільфа і Петрова (І. Файнзільберга та Є. Катаєва), у
творчості яких Україна та українська культура поставали лише як фон для по-
становки і вирішення питань імперського чи цивілізаційного порядку денного.
Врешті, найбільш впливовий і чимдалі потужніший у міру нищення україн-
ської культурної автономії, зовнішній за своїм походженням вектор уособлювали
«теоретик національного питання» Й. Сталін та його емісари в Україні. Прикри-
ваючись ситуативною демагогією, вони перетворювали митців на слухняних пропа-
гандистів «ударних політичних кампаній». Не маючи виражених творчих здібнос-
тей, вони спромоглися взяти українську мистецьку еліту під жорсткий контроль.
В окреслених обставинах те, що задумувалося як своєрідне віддзеркалення
загальносоюзної дискусії навколо проблеми творення нової літературної реаль-
15
ності в боротьбі Пролеткульту й так званих попутників , переросло у системні
пошуки Ідеї (слід зауважити, невідповідні настроям і розумінню Кремля), роз-
думи про роль і місце України в СРСР та світі. Якщо до весни 1926 р. йшлося
16
про банальне підвищення якості літературних творів з огляду на надзвичай-
ну популярність у читачів зарубіжних класиків та низькосмакового чтива, то з
квітня 1926 р. дискусія набула виразного політичного звучання, перекочувавши
зі шпальт «Культури й побуту», «Червоного шляху» та «Життя й революції»
на сторінки партійних і урядових видань «Коммунист», «Більшовик Украї-
ни», «Пролетарська правда». Міркування українських літераторів, заклопота-
них пошуком засобів до існування і вирішенням онтологічних проблем буття,
не монтувалися в стратегію ідеологічного виховання суспільства, що в обстави-
нах зростаючого цензурування і позбавлення доступу до світового культурного
контексту руба поставило проблему: де взяти мистецькі твори (йшлося не лише
про літературу, а й кіно, образотворче мистецтво), які відповідають духу епохи
і не порушують партійну монополію на її оцінювання? На тлі спричиненого ре-
волюційним зламом відходу від активного творчого життя (принаймні відомо-

15 Найбільш стисло сутність дискусії окреслив Є. Перлін: «Скінчився 1925 р.; ми пи-
таємо, чи вже спостерігаються в Росії які-небудь зміни взаємовідносини цих двох течій —
пролетписьмеників і попутників? Треба сказати, що зміни сталися — сталися не на користь
попутникам. Не маємо віщувати за майбутнє: можливо що це явище випадкове, що його
викликала тимчасова втома, мабуть, розгубленість попутників. Знов-таки не можна казати,
що з боку якості творів пролетписьменники взагалі дійшли як-найбільших досягнень. Таке
твердження було б прибільшенням досягнень…». (Цит. за: Примаченко Я. Діячі літератури і
мистецтва в полі зору диктатури. Суспільство і влада в радянській Україні років непу (1921—
1928). Т. 2. Київ, 2015. С. 74.)
16 За влучним висловом О. Дорошкевича, революція викликала «повінь словесної маку-
латури». (Дорошкевич О. Літературний рух на Україні в 1924 р. Життя й революція. 1925.
№ 3. С. 61.)
472