Page 522 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Промова самого П. Постишева, який, нагадаємо, свого часу вимагав каяття
М. Скрипника, звучала як вирок: «Я взяв тягар не по плечу. Я кажу про своє
керівництво, про свою участь у керівництві української радянської культури. На
мій сором, я погано знаю історію українського народу — раз, я погано знаю його
культуру — два, я до цього часу не оволодів, як це вимагається від керівників,
мовою українського народу — три. А ці якості — вони необхідні для кожного з
96
нас» . Чи варто пояснювати, що для людини, яка демонстративно вдягалася у
вишиванки, самобичування було лише спробою уникнути більш тяжких і небез-
печних звинувачень?
Врешті на хвилі Великого терору звинувачення в шкідництві на ниві націо-
нальної політики перетворилися на універсальний привід для репресій, як інди-
відуальних, так і колективних. Українізаційну риторику широко використовува-
ли в 1937 р., доки Кремль не зініціював нову кампанію боротьби з українським
націоналізмом, жертвами якої стали П. Любченко, А. Хвиля, В. Затонський та
ін., і в 1938 р. — коли республіканську партійну організацію очолив етнічний
росіянин Микита Хрущов, який, нищачи «українських націоналістів», пильно
стежив за плановим зростанням питомої частки українців у партії та органах вла-
97
ди . Тим часом оновлений курс національної політики СРСР спирався на по-
станови РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’язкове вивчення російської мови
в неросійських школах України» (20 квітня 1938 р.) та РНК УРСР «Про реор-
ганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педа-
гогічного інституту і особливих національних відділів і класів у школах, техніку-
мах і ВУЗах УРСР» (29 червня 1938 р.), що поставили крапку в багаторічних, не
завжди вдалих освітніх експериментах у середовищі етнічних меншин. Українські
поляки та німці були першими в сумному списку репресованих народів. Масові
депортації за національною ознакою перетворилася на одну з найтрагічніших і
найганебніших сторінок радянської історії.
Припинилися й адміністративні експерименти. Відповідно до постанов
Одеського обкому КП(б)У «Про реорганізацію національних районів Одеської
області в райони звичайного типу» (5 лютого 1938 р.) та політбюро ЦК КП(б)У

96 Шаповал Ю. Україна 20—50-х років: сторінки ненаписаної історії. Київ, 1993. С. 206.
97 За переписом 1939 р. українці становили 73,5 % населення УРСР і 63,1 % членів
КП(б)У, росіяни відповідно — 13,4 % і 19,1 %, євреї — 4,9 % і 12,9 %. В політбюро з вось-
ми дійсних членів і кандидатів у члени троє були представниками титульної нації. (ЦДАГО
України. Ф. 1, оп. 1, спр. 604, арк. 98, 100.) Між ХІV і XV з’їздами чисельність республікан-
ської парторганізації збільшилася на 82,5 % (521 078 осіб на 1 травня 1940 р.). Відбулося
воно внаслідок спрощення вступу для осіб пролетарського й незаможницького походження
(ЦДАГО України. Ф. 1, оп. 1, спр. 604, арк. 102.) Про якість хрущовського набору до КП(б)У
та змін на адміністративних посадах так висловився згодом О. Довженко: «Сотня нарко-
мів, — писав на початку 1940-х років відомий кінорежисер. — Усі молоді й середнього віку.
Короткошиї, товсті та однаково одягнені. Багато їдять і часто, гімнастикою не займаються, і
робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них не вірять у душі у свої високі посади. А загалом
непогані люде. Мови не знають і не знатимуть, розмовляють і думають суржиком». (Довжен-
ко О. Україна в огні: Кіноповість, щоденник. Київ, 1990. С. 130.)
460