Page 516 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

ців. Їх було визначено не відразу. В Кремлі вагалися між кандидатурами колишніх
71
боротьбистів — А. Хвилі та П. Любченка . В пошуки винуватців у зриві хлібоза-
готівельної кампанії вписувалася й запланована ще влітку 1932 р. заміна С. Косі-
ора. П. Любченко зміг переконати вождя у своїй невинуватості, перенаправивши
лють на наркома освіти, якого звинуватив у націонал-ухильництві.
24 січня 1933 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у якій ішлося про неза-
довільне становище в українській партійній організації, заміну трьох секрета-
72
рів обкомів та призначення П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У .
Щоб швидше довести до широких мас партійців нові акценти політики Крем-
ля, 5—7 лютого 1933 р. відбувся пленум ЦК КП(б)У, скликання якого спочатку
планувалося на 20 лютого . Як згадував Я. Блудов, перший ректор відновленого
73
в березні 1933 р. Харківського державного університету, «коли на пленумі мова
зайшла про стан справ на ідеологічному фронті, то Постишев сказав приблиз-
но таке: «Якщо по радянській лінії керівництво знаходиться в міцних, надійних
більшовицьких руках (а, як відомо, ідеологічною ділянкою фронту по радянській
лінії керував М. Скрипник), то цього не можна сказати про керівництво ідеоло-
гічним фронтом по партійній лінії». А, як відомо, тоді секретарем ЦК КП(б)У
по ідеології та редактором органу ЦК КП(б)У газети «Комуніст» був П. Люб-
74
ченко, а завкультпропом — А. Хвиля, обидва колишні боротьбисти» .
10 лютого 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про звільнен-
ня (за пропозицією С. Косіора та П. Постишева) А. Хвилі з посади завідувача
75
відділу культури та пропаганди (його замінили М. Поповим) . Непевним було
й становище П. Любченка. Змагаючись за виживання, після поїздки до Москви
колишній боротьбист у передовій статті газети «Комуніст» 16 лютого 1933 р.
піддав нищівній критиці попередній курс національно-культурного будівництва,
педалюючи тему засилля «петлюрівських елементів». Невдовзі з’ясувалося, що
такі оцінки корелюють із загальною думкою Москви.
Тоді як національне село, здавалося, доживало останні дні, в Україні роз-
почався новий етап в історії коренізації. Відряджений Кремлем до республіки
П. Постишев не тільки «боровся» з голодом, а й рятував народ України від
«перекручень» національної політики. Проголосивши, що «саме помилки й
промахи, допущені КП(б)У в здійсненні національної політики, стали однією з
76
головних причин прориву 1931—1932 рр.» , Кремль вбив двох зайців — від-
вів від себе звинувачення у масовому холоднокровному народовбивстві і водно-
час використав це звинувачення як привід для згортання надто витратної і, як
71 РДАСПІ. Ф. 81. Оп. 3. Спр. 130. Арк. 76.
72 РДАСПІ. Ф. 17. Оп. 3. Спр. 914. Арк. 13.
73 ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 331. Арк. 16.
74 ЦДАГО України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 98. Арк. 9.
75 ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 292. Арк. 191.
76 З промови П. Постишева на листопадовому 1933 р об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК
КП(б)У. Цит. за: Єфіменко Г.Г. Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської
України (1932—1938). Київ: Інститут історії України, 2001. С. 87.
454