Page 514 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

ницькій роботі та викритті всіх можливих антирадянських проявів на виробни-
цтвах та в установах, а 3-тє за тим самим алгоритмом «зачищало» сільську міс-
69
цевість , стане зрозумілим, що на певному етапі про ймовірність масштабного
антирадянського руху в УСРР просто не йшлося.
Від 1931 р., тобто під час найбільш потужної фази сталінського комуністич-
ного штурму, було задіяно систему тотального контролю та дії на упередження,
придушення в зародку не те що висловлювання, а генерування антирадянських
думок. Політична ефективність більшовицької війни на ідеологічному ґрунті
проти населення власної країни вражає. За масштабами придушення політичної
ініціативи і думання вона не мала собі рівних у світі. Проте слід розуміти, що
цілі соціальні верстви і пласти критичного мислення було знищено без жодних
фактичних і правових підстав. Колосальна маса радянських громадян позбулася
життя внаслідок більшовицьких практик суспільно-політичної асенізації, так би
мовити, з профілактичною метою. На етапі другого комуністичного штурму всі
соціальні складові суспільства України потрапили в жорна небаченого в історії
державно-репресивного механізму, що відсіював людський матеріал за невідо-
мим раніше принципом негативного відбору.
І все це відбувалося на тлі невпинних розмов про успіхи українізації в УСРР
та жахи гноблення українців за її межами.
За парадними лаштунками українізації залишався її формалізм, хронічна
нестача навчальної літератури, темпи, які ігнорували реальні можливості місць,
авральність, зрештою банальна показуха і обмеженість відповідно до сталінської
настанови «національна за формою, радянська за змістом». В цій формулі, влас-
не, й приховувався цивілізаційний більшовицький трюк: розвиток національної
культури допускався лише в тому сегменті, що відповідав комуністичній док-
трині, решта не мали права на існування. До того ж, на існування національних
радянських культур як таких відпускався лише перехідний період. Тож саме
навколо визначення хронологічних меж цього періоду (найбільш затяті ліваки
вважали, що з початком колективізації коренізація має згортатися як така, що
виконала свою історичну місію), а не навколо сутності самої політики, й відбу-
валися дискусії в партійному середовищі. Іншим полем бою було протистояння
великодержавницькій лінії в партії, яка не визнавала цінності жодних культур,
крім російської. На боротьбу з цією лінією і спрямовував свої сили переконаний
ленінець М. Скрипник.
Здавалося б, нонсенс — національно-культурне будівництво в Україні, яке
впродовж першого радянського десятиліття ставили у приклад решті радянських
республік, у 1933 р. перетворилося на сферу безкінечного цькування і врешті то-
тального погрому. Республіка, що з високих партійних трибун прославлялася як
прототип майбутнього всесвітнього союзу радянських республік, що постійно
демонструвала найкращі показники в коренізації освітньої галузі та національ-
ному адміністративно-територіальному будівництві, національні райони якої
69 Там само. С. 154—167.
452