Page 547 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 17. Українське культуротворення в прокрустовому ложі більшовицької ідеологічної монополії

Перша Всесоюзна партнарада з питань кіно у Москві (15—22 березня 1928 р.)
взяла курс на ліквідацію автономії ВУФКУ, перетворення кіно на зброю про-
летаріату в культурній революції та класовій боротьбі і найприбутковішу га-
лузь народного господарства. Найголовніше ж — означився генеральний курс
на взяття кіновиробництва під цілковитий партконтроль. Традиційним інстру-
ментом його досягнення стало забезпечення у складі студентів кінотехнікумів
обов’язкової норми — 75 % осіб робітничо-селянського походження. Боротьба
за українську автономію в кіно завершилася реорганізацією ВУФКУ в 1930 р. в
«Українафільм» та його підпорядкуванням у 1933 р. Раднаркому СРСР. Чим-
далі більше українське кіно втрачало свої позиції. Як неодноразово зауважував
О. Довженко, центральна кіностудія УСРР/УРСР — Київська — знімала кіно
російською мовою, нею ж спілкувалися майже всі її працівники.
Чи не головним наслідком «літературної дискусії» стали оргвисновки, що
їх партія зробила стосовно митців загалом. Пропозиції М. Хвильового часів
дискусії про нагальність створення профспілки письменників, розвантаження
їх від партійної та просвітницької і виховної роботи задля підвищення якості
літератури були переосмислені партноменклатурою у властивий їй спосіб. Якщо
в середині 1920-х років організаційні пропозиції були неактуальними для вла-
ди, яка до часів другого комуністичного штурму плекала абсурдні ідеї про без-
оплатну працю комунізованих верств, то після Голодомору, провалу комунізації
промисловості та сільського господарства вона звернула увагу і на прошарок
«вільних митців». В умовах хронічних продовольчих ускладнень, репресивних
акцій та партійних чисток інституалізація мистецтва перетворилася на важіль,
який дозволив владі взяти цю сферу під цілковитий контроль, визначаючи і на-
прям творчого натхнення, і спосіб його реалізації. Закон про авторське право
(30 січня 1925 р., 6 лютого 1929 р.) разом з потужним впливом партійних орга-
нів та цензорів на видавничу галузь перетворили «вільних митців» на безправ-
ну робочу силу.
Радянський споживач культурного продукту (здебільшого недавно навчений
читати) та культурницькі еліти (покликані задовільнити його потреби зрозумі-
лою мовою) перебували у неприродному, хворобливому зв’язку. Невибагливість
масового споживача, нерозвиненість і чимдалі більше ідеологічне спотворення
його культурного смаку, відмова від надбань світової культури й науки як контр-
революційних, замкненість радянської освіти в доктринальних рамках більшо-
визму вели до неминучої культурної деградації, спрощення культурного життя,
його зведення до певного набору низькопробних замінників. Більшість тогочас-
них українських культурних надбань (зокрема, насичені метафорами та алегорія-
ми памфлети М. Хвильового) ця публіка просто не зрозуміла і під керівництвом
партійних кураторів радо брала участь у «полюванні на відьом», демонструючи
катастрофічну за своїми наслідками для радянської культури енергію нищення.
Ще на початку «літературної дискусії», відповідаючи на закиди Григорія
Яковенка, в памфлеті «Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та
485