Page 548 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

інших “просвітян”», Микола Хвильовий зауважив, що українізація збільшила
небезпеку з боку неосвічених і безграмотних міщан, які боролися за лідерські
позиції в новому суспільстві. Нездатні породити щось варте називатися літера-
турою, вони замінювали знання й талант ідеологічною дискусією з шельмуван-
59
ням опонента . Прийом навішування політичних ярликів, слід зазначити, пе-
ретворився на універсальний інструмент усування конкурентів в мистецькому
середовищі. Ним і в часи українізації (що створила масовий попит на інтелекту-
алів, спроможних працювати українською), і в період подальшої русифікації, і в
моменти їхніх політично вмотивованих рокіровок з успіхом користувалися всі.
Власне, джин політиканства, випущений з пляшки, перетворився на надпотужне
знаряддя утвердження безпринципної посередності, а то й бездарності, на всіх
рівнях радянського суспільства. Він же і знищував його зсередини.
На хвилі наростання екзальтації та перетворення дискусії на політичне цьку-
вання відбулася підміна предмету суперечки, яку мало хто помітив: усю широ-
чінь онтологічних проблем, актуалізованих не лише М. Хвильовим і М. Зеро-
вим, а й низкою менш визначних літераторів-мислителів, було зведено до вибору
між буржуазною Європою та більшовицькою Росією (в трактуванні Й. Сталі-
на, Москвою — «цитаделлю міжнародного революційного руху і ленінізму»).
Нав’язаний кремлівськими ідеологами примітивний вибір, перед яким були по-
ставлені не лише українські літератори, а й республіка загалом, став тестом на
60
лояльність / контрреволюційність республіки з усіма подальшими наслідками .
Ще одна деталь: про право індивідуального вибору не йшлося. Вибір — і для
літераторів (яких умовно «приписали» до ідеологічно витриманих і невитрима-
них угруповань), і для республіки — мав бути тільки колективним. У запалі ідео-
логічних баталій «дитя» — концепцію нової української радянської літератури
(про яку на початку йшлося М. Хвильовому) — виплеснули разом з політичними
помиями. Власне, заклик М. Хвильового був від початку приречений, оскільки
не можна штучно створити і масово поширити концепцію творення. Творець /
митець лише споживає в колективі, а творить — сам на сам із натхненням. В ін-
шому випадку мистецтво вироджується в халтуру.
І все ж дискусія засвідчила, що певні українські митці вийшли на рівень, за
інших обставин спроможний привести до неймовірного мистецького вибуху. Ве-
личезний потенціал українського культуротворення засвідчила низка знакових
явищ, зокрема нова кіномова Олександра Довженка, світ образів Миколи Хви-
льового, театральна естетика та форма Леся Курбаса, витончена поетика Володи-
мира Сосюри і Максима Рильського, сміливі експерименти з формою бойчукістів
та ін. Мистецтво радянської України, попри те, що влада не схвалювала україн-

59 Шкандрій М. Модерністи, марксисти і нація. Українська літературна дискусія 1920-х
років / Пер. з англ. Т. Цимбала. 2-ге вид. Київ: Ніка-Центр, 2015. С. 86.
60 Врешті вибір на користь Москви було задекларовано у прийнятих червневим 1926 р.
пленумом ЦК КП(б)У тезах «Про підсумки українізації», що засудили дуумвірат О. Шум-
ського / М. Хвильового.
486