Page 555 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)
P. 555
Розділ 18. «Никто не даст нам избавленья: ни бог, ни царь и не герой»
9
на війну і не на політику, а на боротьбу з голодом» . Політика, політика і нічого,
крім політики, лежали в підоснові майбутнього погрому.
Не відвернули його і жести доброї волі, такі як пастирський лист патріарха
10
Тихона від 19 лютого 1922 р., яким дозволялося парафіяльним радам віддавати
9 Луначарский А. Кому принадлежит церковное имущество? Москва, 1922. С. 14.
10 Звернемо увагу, що падіння самодержавства і, відповідно, переосмислення відносин
між владою і Церквою стало початком масштабних інституційних та ідентичнісних змін усе-
редині в минулому державної релігії — православ’я, а згодом і в решті конфесій. Що стосу-
ється РПЦ, слід казати про системну кризу, яка зумовлювалася не лише активною діяльніс-
тю богоборчої влади, що впродовж років домагалася інституційного знищення церкви, а й
внутрішнім розколом, що виявлявся в боротьбі між традиціоналізмом та демократизацією
церкви, протистоянні РПЦ та реформаційних рухів і був пов’язаний із ціннісною еволю-
цією ієрархів в умовах переслідування церкви та їхньою спроможністю запропонувати шля-
хи осмислення імперського спадку.
Як зазначає Т. Євсєєва, надання українським єпархіям РПЦ юрисдикційного статусу
Української автономної церкви повноваженнями Всеукраїнського (1918 р.) та Всеросій-
ського (1917—1918 рр.) православних церковних соборів з підтвердженням у листі (25 (12)
березня 1922 р.) всеросійського патріарха Тихона до місцеблюстителя вселенського патріар-
шого престолу митрополита Кесарійського Миколая було пов’язане з бажанням вищого цер-
ковного управління (соборів та патріарха) утримати єпархії анексованої в 1686 р. Київської
митрополії у складі РПЦ.
Російські ієрархи виступили переконаними противниками тих, хто прагнув отримати
автокефалію. Децентралізацію церковного управління вони вважали неприпустимою. Після
деконструкції самодержавства Всеросійський патріарх кваліфікувався як постать, спромож-
на стати інтеграційним центром в умовах «більшовицької неволі». Як зазначає Т. Євсєєва,
«збереження єдиної централізованої церковної структури на противагу дезінтеграції імпе-
рії мало надійно підтримувати в свідомості населення колишніх окраїн відчуття того, що во-
ни не лише православні, але й «русские», аж до реставрації імперії». (Див.: Євсєєва Т.М.
Російська православна церква в Україні 1917—1921 рр.: Конфлікт національних ідентичнос-
тей у православному полі. Київ, 2005. С. 270—296.) Це було, з одного боку, виявом інерції
світосприйняття, а з іншого — віддзеркаленням природно властивого православним ієрар-
хам традиціоналізму. Зрештою, як показали подальші події, традиціоналізм РПЦ, її неспро-
можність змінюватися відповідно до викликів епохи позбавили суспільство можливостей
солідаризації навколо завдань духовного спротиву тоталітаризму.
Тож упродовж ХХ ст. автономний юрисдикційний статус у складі Московського патрі-
архату, що у певний період прирівнювався до екзархату без закріплення юридичного статусу,
в Україні мали кілька православних церков. У міжвоєнний період на теренах УСРР/УРСР
діяли Православна церква в Україні в канонічному зв’язку із Всеросійським патріархом
(набула статусу автономії в єдності із всеросійським патріархом на Всеукраїнському соборі
1918 р., діяла з перервами аж до остаточного утвердження більшовицької влади. 23 липня
1921 р. екзархом України з піднесенням до сану митрополита (з правами тимчасово керую-
чого) став архієпископ Гродненський Михаїл (Єрмаков). До 1939 р. внаслідок послідовно-
го тиску влади та репресій на теренах УРСР не залишилося жодного чинного єпископа) та
Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), не підтримана вселенським патрі-
архом передусім через невизначену політичну перспективу УНР та дискредитаційну робо-
ту РПЦ. (Див.: Євсєєва Т.М. Українська православна церква (УПЦ). Енциклопедія історії
України. Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка,
2019. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainska_pravoslavna_tserkva_UPTs (дата
звернення: 20.11.2020).
493
