Page 560 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Провідну роль у дискредитації церковників та атеїзації мас відігравали ан-
тирелігійні комісії при губкомах, що складалися з очільника виконкому, проку-
рора, начальника губвідділу ДПУ чи його заступника. Після адміністративної
реформи до аналогічних інституцій входили секретар окружкому, завідувач агі-
таційно-пропагандистського відділу, начальник окрвідділу ДПУ. Пізніше відпо-
відною роботою опікувалися адмінвідділи НКВС, які виконували функції дер-
жавного регулятора діяльності релігійних організацій. Втім, як слушно зауважує
Т. Євсєєва, це була лише видима сторона. Зазначені органи слугували «ширмою,
яка маскувала по-перше справжню суть політики держави у царині релігії і церк-
ви, а по-друге — діяльність структури, яка насправді мала і повноваження, і ре-
сурси для реалізації реальної політики більшовиків стосовно церкви, своєрідним
фасадом, оберненим до народу, що позірно захищав «гарантовану» Конститу-
цією свободу совісті, свободу віровизнання і принципи відокремлення церкви
18
від держави» . Справжній механізм антирелігійної політики приховувався за
лаштунками: її направляла партія і впроваджував у життя репресивний апарат
ВУЧК-ДПУ-НКВС. З початку 1920-х років священники всіх конфесій були взя-
ті на спеціальний облік.
Директиви щодо підривної антицерковної діяльності чекістів було цілком
чітко сформульовано вже на початку 1920-х років: «1. Використовувати в сво-
їх цілях саме духовенство, особливо те, яке посідає важливе службове в церков-
ному житті становище, а саме: архієреїв, митрополитів та ін., змушуючи їх під

гов). Реформаційний рух, що декларував необхідність усамостійнення Церкви, переведення
богослужіння на рідну мову, запровадження нового устрою в дусі первісного християнства,
розвивався в тісній співпраці з НКВС УСРР та ДПУ УСРР, що мали на меті дискредитацію
традиційної РПЦ та УАПЦ як ідеологічно, так і персонально. За підтримки влади на по-
чаток 1926 р. церква приросла 3,5 тис. парафій. 20 грудня 1934 р. Всеросійський священний
синод ліквідував автокефалію УПАЦ. Після виявлення лояльності до РПЦ (вона була за-
декларована митрополитом Сергієм 29 липня 1927 р.) підтримка напряму з боку влади зга-
сає, що зрештою призводить до його занепаду. В 1943 р. обновленський єпископ Ювеналій
(Машковський) покаявся перед патріархом Сергієм, що підвело підсумкову риску під істо-
рією «Живої церкви» в Україні. (Див.: Білокінь С.І. «Жива церква». Енциклопедія історії
України: Т. 3: Е—Й / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2005. URL:
http://www.history.org.ua/?termin=Zhyva_cerkva (дата звернення: 20.11.2020).)
Для посилення розкладницької роботи всередині церков, як зазначає Т. Євсєєва, було
створено й «Братське об’єднання парафій українських православних автокефальних цер-
ков» (БОПУПАЦ) (ще — УПАЦ-2, «Булдовщина — за іменем митрополита Теофіла
(Булдовського)) на чолі з архієпископом Іоаникієм (Соколовським), що на установчому з’їзді
в Лубнах у червні 1925 р. заявило про неприпустимість так званої антирадянської агітації та
висловилося за українізацію богослужіння. Останній храм напряму було закрито у 1939 р.
(Див. Євсєєва Т.М. Обновленський рух. Енциклопедія історії України. Т. 7: Мі—О / Ред-
кол.: В.А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2010. URL: http://www.history.org.
ua/?termin=Obnovlenskyj_r (дата звернення: 20.11.2020).)
18 Євсєєва Т. Православна церква в умовах побудови комуністичного державосуспіль-
ства. Суспільство і влада в радянській Україні років непу (1921—1928). Колективна моногра-
фія. Т. 2. Київ, 2015. С. 407.
498