Page 559 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)
P. 559
Розділ 18. «Никто не даст нам избавленья: ни бог, ни царь и не герой»
З цією метою вона підтримала церковний розкол, ставши на бік православних
радикалів — обновленців, апологетів «Живої церкви». Натомість чекісти не-
примиренно винищували протестантські осередки, які перебували на анти-
більшовицьких позиціях.
Неодноразове пограбування церков та церковних громад — спочатку в контек-
16
сті кампанії вилучення цінностей , пізніше — під гаслом рятування голодуючих,
мало наслідком масштабне вивезення з України автентичних історично-культур-
них надбань, що вкотре по-імперському штучно збіднило історично-культурний
шар республіки, закріплюючи за нею імідж території, а не держави; населення, а
не нації — позбавлених власних коренів, здобутків, відкриттів, звитяг, потягу до
Творця. Оздоблення українських іконостасів, сувої синагог, першодруки переїхали
до сховищ Москви та Ленінграда, осіли в колекціях закордонних поціновувачів чи
використовувалися утилітарно, а Україна тим часом вкотре лишилася на культур-
ному попелищі. Більшовики, власне, в цьому не бачили жодної проблеми: і в сус-
пільному дискурсі, і в системі освіти відлік справжньої історії людства починався
для них з Жовтневого перевороту, цінності попередніх епох були важливими лише
кількістю шляхетного металу й коштовного каміння чи ціною, яку за них готові
були сплатити за кордоном. Отримані гроші «вкладалися» в комуністичні типо-
графії, озброєння загонів, які мали розпалювати вогнища всесвітньої пролетарської
революції, а часом — просто в хабарі. Крім того, їх спрямовували на дискредитацію
РПЦ, організацію розкладницького руху в ній, підтримку «Живої церкви» (так
17
звані «обновленці», від травня 1925 р. — «Соборно-єпіскопська церква»).
Використавши факт повалення самодержавства та чинність радянського закону про
відокремлення церкви від держави, пленум Всеукраїнської православної церковної ради
(ВПЦР) 5 травня 1920 р. оголосив про автокефалію УПЦ. Ухвала була відповіддю на за-
борону єпископа Назарія (Блінова) українському духівництву відправляти богослужіння
(30 квітня 1920 р.). 402 делегати Всеукраїнського церковного собору в жовтні 1921 р. під-
твердили автокефалію Української православної церкви, обрали та висвятили покладанням
рук пресвітерів і мирян (александрійським чином) єпископів і архієпископа та митрополи-
та Київського і всієї України Василя (Липківського). Митрополит Василь очолював УАПЦ
до 1927 р. На третьому «Надзвичайному Соборі УАПЦ» 28—29 січня 1930 р. під тиском
ОДПУ УАПЦ оголосила про саморозпуск, але наприкінці року була відновлена як Україн-
ська православна церква на чолі з митрополитом Іоанном (Павловським) (проіснувала до
його арешту та вислання у Казахстан у травні 1936 р.). (Див.: Євсєєва Т. Автокефалія Україн-
ської православної церкви. Цей день в історії. 2017. 13 жовтня. URL: https://www.jnsm.com.
ua/h/1014U/ (дата звернення: 20.11.2020); Євсєєва Т., Єфіменко Г. Ліквідація Української
автокефальної православної церкви. Цей день в історії. 2017. 27 січня. URL: https://www.
jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Month=01&Day=29&a=Q (дата звернення: 20.11.2020).)
16 Див.: Євсєєва Т. Православна церква в умовах побудови комуністичного державо-
суспільства. Суспільство і влада в радянській Україні років непу (1921—1928). Т. 2. Київ, 2015.
С. 391—394.
17 Рух поширювався в Україні від травня 1922 р. Поштовх до виникнення громад
так званої «Живої церкви» дав обновленський рух у Росії. На Помісному соборі в Хар-
кові (25—27 жовтня 1923 р.) було створено Українську православну автокефальну церкву
(УПАЦ) на чолі з митрополитом всієї України архієпископом Подільським Пименом (Пє-
497
