Page 558 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Посилаючись на принципи гуманізму, партія організувала наймасштабнішу в
історії кампанію державного пограбування церков, при цьому ще й дискредиту-
вавши їх у засобах масової інформації. Серед інших цьому була підпорядкована й
справа катеринославського архієпископа Агапіта, в саду якого під час обшуку в ніч
з 12 на 13 листопада 1922 р. знайшли церковні цінності. Звинувачений у співро-
бітництві з усіма попередніми властями, Агапіт був усунений від посади. Невдовзі
у в’язницях опинилися всі вищі церковнослужителі Катеринославщини — Іоани-
кій, Серафим, Сергій, Онуфрій. В серпні 1922 р. завершився аналогічний публіч-
ний процес над архієпископом павлоградським. Після сфабрикованих процесів
на Катеринославщині не залишилося жодного тихонівського єпископа РПЦ.
Церковна політика. На етапі стабілізації радянського ладу з урахуванням
попередніх огріхів анти релігійні кампанії стали більш продуманими і керували-
ся з єдиного центру. Антирелігійна комісія при ЦК РКП(б) (АРК) як структу-
ра партійного контро лю в царині церковно-державних відносин проіснувала з
23 жовтня 1922 р. до 17 листопада 1929 р. і, діючи під ідейним керівництвом
Л. Троцького, здійснила системне вилучення церковних цінностей та досягла
розколу в церкві. Її український близнюк, відомий під назвами «Антирелігій-
на комісія при ЦК КП(б)У», «Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВАК)» і
«Центральна антирелігійна комісія», виконував аналогічні функції.
В ОДПУ СРСР та ДПУ УСРР було створено спеціальне відділення для ро-
боти з церковниками та сектантами. Сфера його діяльності була доволі широкою:
агентурно-оперативна робота, формування обліків духовенства та мирян, інфор-
маційно-аналітична робота. Завдяки таким підрозділам верхівка партійно-радян-
ської вертикалі знала до найменших подробиць усе, що відбувалося в церковних
громадах. Більше того — через розгалужену агентурну мережу вона мала мож-
14
ливість скеровувати їхню життєдіяльність у бажаному для себе напрямі. Впро-
15
довж кількох років влада планувала розвалити церковні організації зсередини .

14 Про розкладницьку роботу чекістів та методи формування агентурних мереж див.:
Киридон А. «…Церковну політику розвалу повинна вести ВНК…»: релігійний напрямок
діяльності органів державної безпеки в Україні (1920—1930-ті рр.). Радянські органи безпеки
в Україні (1918—1991 рр.): історія, структура, функції. Київ, 2014. С. 229—248.
15 Нагадаємо, що на хвилі національно-визвольних змагань та демократизації суспіль-
них і державних інституцій відбулися доленосні процеси й у найбільш масовій конфесії на
українських теренах — православ’ї. Одним з них став рух за здобуття автокефалії. Закон Ди-
ректорії УНР «Про вищий уряд Української автокефальної православної церкви» (1 січня
1919 р.) визначив органами вищої церковної влади в Україні Всеукраїнський церковний со-
бор, а між його зібраннями — незалежний від Всеросійського патріарха Український церков-
ний синод. Рішення це було ухвалено без узгодження з єпископатом, що зрештою не спри-
яло порозумінню між священниками та вірянами. Перше і єдине засідання членів Синоду
(Освящена церковна рада) відбулося 26 січня 1919 р. Радикальні рішення Директорії часто
не знаходили розуміння у світі, це стосувалося, зокрема, й Вселенського патріаршого престо-
лу. Патріарші санкції та невизнання автокефалії позбавили рух підтримки, але не зупинили
природного процесу українізації парафій. За підрахунками Т. Євсєєвої, на 1921 р. було 159,
а на 1923 р. — 991 парафія, де богослужіння відбувалися українською мовою.
496