Page 669 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 20. Скалки розділеної нації: українці в ІІ Речі Посполитій, Румунії, Чехословаччині та Угорщині

самості українців та їхнього права на цю самість, навіть етнокультурну, не кажучи
про державну. Це призводило до суперечливих наслідків: з одного боку, україн-
ців розглядали як потенційних іноземних шпигунів і зрадників; з іншого, таке
ставлення змушувало останніх виявляти лояльність до країн перебування та оку-
пантів у різні способи, аж до зречення власної ідентичності. З таким ментальним
багажем українські громади, які перебували безпосередньо в зоні активних бо-
йових дій, підійшли до кінця Першої світової війни та перегляду геополітичної
карти Європи, що став її наслідком. Повернення військовополонених з набутим
революційним досвідом та випробування воєнних років, пережиті цивільним на-
селенням, стали універсальним спусковим механізмом процесу етнічної мобілі-
зації в принципово нових геополітичних обставинах.
Реалізуючи сценарій контрольованого розпаду Австро-Угорщини і намага-
ючись не допустити розповзання більшовизму Європою, гаранти повоєнного
миру — США та країни Антанти — виступили на підтримку об’єднаної неза-
лежної Польщі, визвольного руху чехословаків та південних слов’ян, а також ру-
мунської корони. Про українців у цих планах не йшлося. Не випадково у 1915 р.
співробітник розвідувального департаменту міністерства закордонних справ
Британії, а згодом — делегат на Паризькій мирній конференції 1919 р. і один з
найбільш авторитетних мислителів ХХ ст. Арнольд Тойнбі констатував: україн-
ці, поміж усіх народів Європи, то є «нація тридцяти мільйонів, а ми ніколи не
2
чули її назву» . Україна виявилася заручницею «великої політики», що відвела
їй роль буферу між повоєнною Європою та Червоною Росією.
Долю українських земель унормувала низка міждержавних угод: Версаль-
ський мирний договір між країнами Антанти, Сен-Жерменський мирний до-
говір між Антантою та Австрією (10 вересня 1919 р.), згідно з яким Австрія
відмовилася від Буковини на користь Румунії; Севрський мирний договір між
Антантою та Туреччиною (10 серпня 1920 р.), що усталив польсько-румунський
кордон; Тріанонський мирний договір між Антантою та Угорщиною (4 червня
1920 р.), що закріпив міждержавні кордони Центральної Європи після розпа-
ду Австро-Угорської монархії, і, врешті, Паризький протокол між Румунією та
країнами Антанти (28 жовтня 1920 р.), за яким Велика Британія, Франція, Італія
3
зобов’язувалися визнати права Румунського королівства на Бессарабію .
2 Цит. за: Скоблик В. Два підходи до української проблеми у контексті міжцивіліза-
ційних взаємин. Науковий вісник Ужгородського державного університету. Серія «Історія».
1998. Вип. 2. С. 29.
3 Ратифікація угоди урядами названих країн розтяглася в часі. В грудні 1923 р. зірвалися
переговори про встановлення торгових відносин між Румунією та СРСР. Намагаючись до-
сягти рішучого перелому у ставленні Західної Європи до бессарабської проблеми, більшо-
вицький уряд педалював питання проведення плебісциту в українських землях Королівської
Румунії, яке було винесено на порядок денний радянсько-румунської конференції, що від-
булася в березні 1924 р. у Відні. Відповіддю на радянські домагання стала ратифікація фран-
цузьким парламентом Паризького протоколу 1920 р. про визнання захоплення Бессарабії.
Оскільки Бухарест йшов у фарватері французької політики, дії французького уряду стали
543