Page 674 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

було здійснити програму державної асиміляції українців та білорусів, внаслідок
якої вони, зберігаючи власну національну ідентичність, перетворилися б на сві-
домих польських громадян. Як зауважує О. Рубльов, ідеологи «прометеїзму»
бачили українське питання крізь призму польських інтересів: «У перспективі
йшлося про переорієнтацію українського національно-визвольного руху з анти-
польського на антисовєтський напрям і забезпечення Польщі надійного тилу у
15
ймовірній війні з СССР» . Саме тому регулювання сфери міжнаціональних від-
носин було віддане на відкуп місцевим адміністраціям. «Творчо запозичивши в
ендеків ідею диференційованого трактування меншин у різних районах держави,
пілсудчики заклали її у підвалини регіональної політики, що здійснювалася з ура-
хуванням принципів індивідуалізації, регіоналізації та селективності. Перший з
них полягав у застосуванні індивідуальної політики щодо кожної окремої мен-
шини. Засади регіоналізму зобов’язували урядовців вдаватися до різних методів
національної політики в окремих історико-етнічних областях Західної України.
Селективність визначалася розвитком міжнародної ситуації, рівнем лояльності
певної меншини щодо II Речі Посполитої, її національною свідомістю, чисельніс-
16
тю, розміщенням та соціальною структурою», — зауважує О. Рубльов .
Не можна сказати, що українці не мали симпатиків у польському політично-
му таборі пілсудчиків, де траплялися й переконані українофіли. Вони, зокрема, об-
стоювали необхідність перегляду мовних законів 1924 р., розвитку українського
шкільництва, створення Українського університету, перенесення на Волинь Укра-
їнської сільськогосподарської академії, залучення українців до державної служби
нарівні з поляками. Такими були Л. Василевський і Т. Голувко, які пропагували ідеї
міжнаціонального порозуміння на сторінках польських часописів. Втім, загалом
концепція «прометеїзму» була методологічно внутрішньо уразливою через на-
явність діаметрально протилежних ракурсів розуміння і вирішення українського
питання: так би мовити, для зовнішнього і внутрішнього використання. Один пе-
редбачав асиміляцію «польських українців», другий — боротьбу за національне
визволення українців як таких. Тож не менш суперечливими виявилися наслідки
її втілення в реальному житті, передусім в етнокультурній царині. З одного боку,
місцеве українське населення зазнавало національно-культурної дискримінації , з
17
іншого — освітні та науково-дослідні установи надали кафедри для низки укра-
їнських політичних емігрантів та інтелектуалів-галичан (зокрема, І. Фещенка-Чо-
півського, І. Огієнка, О. Лотоцького, Б. Лепкого, С. Томашівського, І. Зелінсько-
го). З одного боку, чимало сприяла процесу національного самоусвідомлення та
культурному прогресу діяльність низки науково-дослідних інституцій (скажімо,
Інституту дослідження національних справ (Instytut Badań Spraw Narodowościo-
wych), створеного наприкінці 1921 р.). Активізована після травневого перевороту

15 Рубльов О. Національне питання в ІІ Речі Посполитій. С. 267.
16 Там само.
17 В 1924 р. більшість українських шкіл було перетворено на «утраквістичні» (двомовні).
548