Page 670 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Українські землі в ІІ Речі Посполитій. Долю Галичини, подібно до Буко-
вини, Бессарабії та Підкарпатської Русі, вирішили переможці Першої світової
війни. Головним завданням європейських лідерів з певного часу стало створення
зони, яка б поставила заслін на шляху поширення у світі «червоної пошесті».
Саме цю «почесну» роль і відвели українським етнічним землям, які не спромо-
глася окупувати Червона Росія.
Втім, навіть після Ризького мирного договору питання щодо належності Га-
личини залишалося далеким від остаточного вирішення — відповідно до рішень
Найвищої ради Паризької мирної конференції, територія вважалася тимчасо-
во окупованою. Це стимулювало активність екзильного уряду Є. Петрушевича,
який аж до 1923 р. не полишав спроб домогтися міжнародного визнання ЗУНР,
тоді як Польща, вважаючи Галичину «Східною Малопольщею», прагнула по-
вноцінно закріпити тут свій суверенітет. Йшлося про повномасштабну анексію з
прискореною суспільно-політичною та соціально-економічною інтеграцією: ска-
сування Галицького крайового сейму, органів самоврядування, кадрово підкрі-
плені усуненням місцевих мешканців непольського походження з усіх ключових
адміністративних посад, запровадження обов’язкової присяги на вірність ІІ Речі
Посполитій доволі швидко змінили співвідношення сил у краю. Саботаж свідо-
мої частини українства вагомого впливу на ситуацію не справляв. Але ж існувати
в умовах невизначеної лояльності регіон безкінечно не міг.
В листопаді 1922 р. відбулися парламентські вибори, в яких взяли участь
38,2 % виборців Східної Галичини, але водночас бойкотували 65,7 %. Як зауважує
Олександр Рубльов, з огляду на те, що українці становили понад 60 % населення
4
краю , питомо українська громада дослухалася до закликів українських політичних
партій. Видатний український публіцист, діяч УНДО Іван Кедрин-Рудницький
слушно означив сенс польсько-українських взаємин у Східній Галичині упродовж
1919—1923 рр. терміном «період взаємної негації». Ба більше — інкорпорація
здійснювалася у стані фактичної громадянської війни. Про це свідчили низка те-
рористичних актів УВО (Українська військова організація) та саботаж польської
адміністрації, до чого докладав зусиль і радянський уряд сусідньої УСРР, сприяю-
чи діяльності численних партизанських загонів та підпілля.
Рішення Ради послів країн Антанти про визнання Східної Галичини час-
тиною II Речі Посполитої 14 березня 1923 р. поставило крапку в змаганнях за
відновлення ЗУНР. Як і у випадку з Бессарабією, Буковиною та Закарпаттям, рі-
шення супроводжувалося обіцянками окупанта забезпечити національним мен-
шинам (тобто місцевому населенню) природні права, можливості національного

ляпасом радянським дипломатам. Після нормалізації в 1925 р. дипломатичних відносин між
СРСР та Японією Румунія залишилася єдиною суміжною державою, що не мала диплома-
тичних взаємин зі своїм східним сусідом. У 1926 р. (після підписання договору «про дружбу
та сердечну співпрацю») анексію Бессарабії визнала Італія.
4 Рубльов О. Національне питання в ІІ Речі Посполитій. Національне питання в Укра-
їні ХХ — початку ХХІ ст.: історичні нариси. Київ, 2012. С. 264.
544