Page 678 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

Водночас від початку 1930-х років не припинялася робота зі змінення масо-
вої думки в напрямі польсько-українського зближення. В 1932 р. було засновано
місячник (згодом він став щотижневиком) «Biuletyn Polsko-Ukraiński» (1932—
1938). Редактор видання Влодзімеж Бончковський зазначав, що журнал «постав
з крові Голувки» й виразного усвідомлення, що головним ворогом польської й
26
української незалежності є «імперіалізм Москви — совєтської Росії» . Завдяки
такій позиції журнал перетворився на майданчик з висловлювання думок щодо
проблеми польсько-українських відносин для найширшого кола національно
свідомих верств. Не були винятком і діячі ОУН, статті яких друкувалися тут під
псевдонімами. Втім, застереження провідних тогочасних інтелектуалів та полі-
тиків про хибність національної асиміляції українців та неприпустимість негації
українства як такого залишилися не почутими урядами А. Пристора (27 травня
1931 р. — 9 травня 1933 р.) та Я. Єнджеєвича (10 травня 1933 р. — 13 травня
1934 р.).
Черговим свідченням хибності польських методів вирішення українсько-
го питання стало вбивство ОУН 15 червня 1934 р. міністра внутрішніх справ
Броніслава Перацького. Послідовний прихильник рівності громадян ІІ Речі
Посполитої і водночас нещадної боротьби проти сепаратизму Б. Перацький до-
сить багато зробив для забезпечення міжнаціонального порозуміння. За його
ініціативою було створено Національний комітет при Президії Ради міністрів,
що мав стати центральною інституцією з розроблення державної національної
політики. Його вбивство, як вважають, було спричинене прагненнями не допус-
тити посилення полонізації в Галичині. Влада цілком очікувано вкотре відклала
розроблення комплексної програми вирішення української проблеми, вдавшись
до силових методів приборкання радикалів: створений як відповідь на терорис-
тичний акт концентраційний табір у Березі Картузькій перетворився на символ
боротьби як з українським національно-визвольним рухом, так і з комуністич-
ною загрозою.
Критична ситуація межі 1934—1935 рр. змусила тепер вже українські полі-
тичні партії шукати шляхи порозуміння з владою. Від імені УНДО й УПР 5 лю-
того 1935 р. Д. Левицький у сеймі запропонував план польсько-українського по-
розуміння «на базі спільної антисовєтської платформи й надання територіальної
автономії для українців у Польщі». Вкотре українська ініціатива була відкинута
польською стороною. Тодішній прем’єр-міністр Л. Козловський не наважився на
врегулювання української проблеми.
У травні—червні 1935 р. між представниками УНДО та урядом В. Славека
(29 березня — 12 жовтня 1935 р.) було укладено угоду, відому під назвою «нор-
малізації». Українцям було обіцяно збереження національної освіти; фінансову
підтримку культурних, кооперативних і громадських організацій; розширення
сфери вживання української мови у судах і адміністрації Східної Галичини; ство-
рення Українського університету; звільнення політв’язнів, а також гарантовані
26 Цит. за: Рубльов О. Національне питання в ІІ Речі Посполитій. С. 274.
552