Page 687 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 20. Скалки розділеної нації: українці в ІІ Речі Посполитій, Румунії, Чехословаччині та Угорщині

а й змінити його докорінно, поширивши в провінції засади румунського способу
життя з притаманними йому ментальністю, звичаями, офіційними і навіть релі-
гійними святами. Румунізація окраїн перетворилася на вакханалію румунських
зайд. Перші кроки «румунських цивілізаторів», які зважали на контроль Ліги
Націй, були досить обережними. Втім, невдовзі румунізатори перейшли до від-
вертих утисків. Було створено систему, яка не залишала пересічному мешканцю
вибору: всім службовцям відвели півторамісячний термін для того, щоб навчити-
ся говорити і писати румунською, в іншому випадку вони не могли претендувати
на посаду.
Суворий контроль було запроваджено в навчальних закладах. Наказом на-
чальника румунського гарнізону м. Секуряни адміністрація шкіл була зобов’язана
55
організувати щоденне виконання румунського гімну . Спеціальні інструктори
міністерства освіти та місцеві жандарми пильно стежили за тим, щоб жодна мова,
крім румунської, не звучала в школі. Румунську мову директивно було запрова-
джено в усіх установах, чиновники могли залишитися на посадах тільки після ек-
замену з румунської мови, історії та географії. Водночас створювалися спеціальні
умови для румунського чиновництва та вчительства, що стимулювали їх пересе-
56
лення до провінцій .
Державна доктрина Румунського королівства заперечувала права україн-
ців на національну освіту і оголошувала їх українізованими румунами. З метою
повернення в лоно «рідної» культури їх зобов’язали віддавати своїх дітей до
шкіл з румунською мовою викладання. Намагаючись нівелювати на всіх рівнях
українську присутність у провінціях, 21 липня 1919 р. румунський уряд ухвалив
спеціальний декрет, який започаткував кампанію перейменування українських
населених пунктів відповідно до теорії про їхнє румунське походження («населе-
57
ним пунктам присвоюються їхні давні історичні назви» ). Не менш нав’язливо
українцям, насамперед тим, хто претендував на управлінські посади та працював
у навчальних закладах, пропонувалося змінити свої прізвища на румунські від-
повідники. Вже в 1920 р. у Північній Буковині було закрито 84 українські школи.
Станом на 1927 р. їх не залишилося жодної. 26 липня 1924 р. закон про шкіль-
ництво фактично унормував негласне урядове розпорядження (1922 р.) про за-
борону викладання української мови в Північній Буковині. Ще раніше декре-
том-законом короля Румунії Фердинанда І від 23 вересня 1919 р. проголошено
румунізацію Чернівецького університету.
Не дивно, що питання національної освіти (власне — етнозбереження) стало
основним у порядку денному української громади. Боротьба за українську школу
перетворилася на гасло всенародного українського руху, реалізованого мирни-

55 Хотинское восстание (Сборник документов и материалов). Кишинев, 1976. С. 59—60.
56 Буковина: національні рухи та соціально-політичні процеси 1918—1944 рр. Погляд ди-
пломатів (Документи). Чернівці, 2007. С. 89.
57 Рендюк Т.Г. Українці Румунії: Національно-культурне життя та взаємовідносини з
владою. Київ, 2010. С. 26.
561