Page 695 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 20. Скалки розділеної нації: українці в ІІ Речі Посполитій, Румунії, Чехословаччині та Угорщині

спроможною на цивілізаційний ривок. Зробивши ставку на ідею насильницької
румунізації, королівство підписало собі смертний вирок.
Архаїзм політичної системи, власне, й був причиною хронічного кризового
стану державного та суспільно-політичного життя країни. Безкінечне балансу-
вання урядів між інтересами великих землевласників і промислово-фінансових
груп у країні, де селянство було позбавлене доступу до засобів виробництва і ка-
піталу, перетворило Румунію на заручницю політичних чвар, які не давали мож-
ливості перебудувати життя за західноєвропейськими взірцями. Колоніальна
політика у стосунках з регіонами зводила ефективність державного управління
нанівець. Жодна з розпочатих у повоєнні часи реформ не набула скільки-небудь
завершеного вигляду. Румунське суспільство в міжвоєнну добу не спромоглося
подолати відстань між феодальним та капіталістичним світами.
Прихід наприкінці 30-х років до влади націоналістів був наперед визначений
роками тупцювання Румунії в сінях розвиненої Європи. Наприкінці 30-х років у
суспільстві запанувало переконання, що лише крайні праві спроможні здійснити
модернізаційний стрибок і перетворити народ «хитрунів, смиренників і скеп-
тиків» на сучасну європейську націю. Націонал-соціалізм розглядався як аль-
тернатива цивілізаційній кризі, яка охопила передвоєнну Європу і не відпускала
Румунію увесь міжвоєнний період. Тисячі неодноразово обдурених урядами-
одноденками службовців врешті сприйняли ці ідеї як власні і прагнули віддати
владу урядові «сильної руки», аби лише він забезпечив їх засобами існування.
Націоналісти не залишили альтернативи й у виборі напрямів національної полі-
тики: меншини було поставлено перед вибором: зректися етнічної ідентифікації,
розчинившись в етнічній державі румунів, чи перетворитися на громадян друго-
го ґатунку. Філософія створення етнічно однорідної румунської держави стала
логічним фіналом невдалих пошуків шляхів натуралізації населення окупованих
територій.
Страх перед сепаратизмом інкорпорованих територій, безумовно, був ви-
значальним чинником внутрішньої політики королівства впродовж міжвоєнно-
го періоду, втім, румунський націоналізм мав давні історичні корені. Зверхність
щодо решти етнічних громад, безпідставні сподівання асимілювати культурно і
підкорити ідеологічно новоприєднані громади, причому в найкоротші строки,
заклали непереборні суперечності у підмурок державної будівлі.
Здійснюючи румунську сільськогосподарську колонізацію, насильницьку
румунізацію суспільно-політичного та культурного життя королівства, уряд на-
магався змінити співвідношення етнічних груп у Буковині та Бессарабії на ко-
ристь титульного етносу. Послідовна румунізація адміністративного апарату та
освітньої справи в свою чергу зумовила разючі диспропорції у сфері етнічного
представництва в ключових галузях суспільно-політичного життя. Уже в першій
половині 20-х років українське вчительство та інтелігенція масово втрачали ро-
боту. Переважну більшість урядовців середнього та місцевого рівня становили
етнічні румуни, які з’явилися в українських землях внаслідок колонізації. Винят-
569