Page 699 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 20. Скалки розділеної нації: українці в ІІ Речі Посполитій, Румунії, Чехословаччині та Угорщині

звучали у зверненні до парламенту (28 жовтня 1919 р.): «В нашій республіці не
буде жодної насильницької денаціоналізації. В усякому випадку метою нашої по-
літики мусить бути встановлення національної терпимості, і не лише терпимості:
в нашій республіці національні меншини зможуть плекати свою національність
87
цілком вільно» .
Перші вибори до місцевих органів управління (15 червня 1919 р.) засвідчи-
ли правдивість намірів фундаторів ЧСР. Закон про національну школу (3 квітня
1919 р.) надав право створювати їх там, де було не менш як 40 дітей відповідної
національності. 22 липня 1919 р. парламент ухвалив закон про громадські біб-
ліотеки, відповідно до якого національні меншини, що становили близько 10 %
88
населення, могли відкрити бібліотеки .
Втім, реалізація настанов чехословакізму потребувала стратегії інтеграції не
лише етнічних меншин, а й державотворчих націй — чеської і словацької, які,
хоч і стали націями-партнерами за наслідками національно-визвольних змагань,
істотно відрізнялися за рівнем соціально-економічного розвитку та характером
етнокультурних проблем. Концепція «чехословакізму» справляла потужний
тиск на самоусвідомлення словаків, які поступалися чехам за освіченістю та полі-
тичною зрілістю, однак відкриття Словацького університету ім. Я. Коменського,
Католицького богословського факультету в Братиславі, вищої технічної школи
в Кошице та розбудова мережі народних і середніх шкіл дозволили зменшити
число неписьменних словаків з 30 до 7 % . Словаки, яким спочатку гостро бра-
89
кувало національних кадрів для системи місцевого управління, в 1927 р. отри-
мали Крайо вий уряд у Братиславі, який, хоча й не був національним виборним
органом, об’єктивно сприяв становленню місцевої управлінської еліти. Непро-
порційність представництва словаків у парламенті, чеські кадрові десанти до
Братислави, що припускалися нетактовної поведінки щодо місцевої громади,
були реальністю. Однак водночас словаки мали досить багато інструментів для
висловлення і відстоювання своїх позицій та вимог, зокрема і в політичній цари-
ні. Виразниками сподівань нації стали Словацька людова (народна) та Словацька
національна партії, які пропагували типові ідеї європейських націоналізмів —
адміністративна самоврядність з національними сеймом та урядом, національна
освіта і вільний етнокультурний розвиток. Врешті, три проєкти автономії Сло-
ваччини в ЧСР, підготовані впродовж 1922—1938 рр., засвідчили політичне до-
рослішання словаків. Чи не найбільш відверто мету цього політичного руху озна-
чив лідер Словацької людової партії А. Глінка: «Ми не хочемо централізму, ми
90
бажаємо і будемо боротися за створення Словаччини» .
87 Масарик Т.Г. Добірні думки. З нагоди 75 літ життя. 1850—1925. Прага, 1925. С. 437—
438.
88 Кравчук О.М. Національна політика Чехословацької республіки. 1918—1929 рр. Він-
ниця, 2007. С. 59, 62.
89 Віднянський С. Національна політика Праги у Підкарпатській Русі. С. 288.
90 Цит. за: Чехия и Словакия в ХХ веке: очерки истории: в 2 кн. Кн. 1. Москва, 2005.
С. 165.
573