Page 702 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

страйк, 9 лютого Центральна Руська Народна Рада надіслала вищим органам вла-
ди меморандум, в якому засуджувалося відкладення на невизначений час надан-
ня автономії. Втім, ситуація залишалася незмінною.
Етнічний склад регіону (русини-українці — 62,7 % всього населення, угорці —
17,03 %, євреї — 13,35 %, німці — 1,74 %, румуни — 0,9 %, а також представники
97
інших національностей ) вимагав вдумливого регулювання етнонаціональних
відносин. Демократія ж, своєю чергою, хоч і надавала низку можливостей етніч-
ним меншинам, проте вкрай ускладнювала їх реалізацію на практиці. Поширен-
ня конституційних засад державотворення ЧСР на Карпатську Русь передбача-
ло дозрівання, а то й формування національних еліт місцевої спільноти, здатних
брати участь у демократичних політичних процедурах, що не були надбанням
традиційної культури. Це було непростою справою. На думку низки дослідників,
закарпатські українці були найменш свідомою з усіх скалок роз’єднаного народу,
зокрема порівняно з «галицькими українцями». Перебування в різних скла-
дових дуалістичної імперії вагомо позначилося на двох субетнічних кластерах.
Значно активніша та агресивніша форма асиміляції по-мадярському разом із со-
ціально-економічними особливостями закарпатців перетворили їх на замкнену
етноспільноту, що модернізувалася уповільненим темпом. Зверхнє ставлення з
боку мадяр, що підтримували такий порядок речей, ще у 1915 р. проявлялося
в таких висловлюваннях: «Впровадивши мадярські букви, можна би з руського
спростака зробити людину, бо до цих пір він лише вегетує життям скотини» .
98
На час входження до ЧСР українці / русини, за визначенням Тетяни Горбань,
«залишалися підневільним селянським народом, без жодних власних інституцій,
99
окрім церкви» . Навіть найбільш знаний лідер закарпатських українців Авгус-
тин Волошин вважав «півміліоновий руський народ Підкарпаття» найслабшим
100
серед підконтрольних монархії народів .
У новій геополітичній реальності спільнота, що ще кілька років тому не мала
ні економічних та суспільних підстав для етнокультурної консолідації, ні власної
інтелектуальної еліти і послуговувалася підкарпатським діалектом, — «затур-
кане, нужденне, ніким не знане гірське плем’я» , яке сторіччями намагалися
101
перетворити на мадяр, — постала перед проблемою виживання в принципово
нових політичних обставинах. Закарпаття, на думку відомого дослідника І. Попа,
було територією «із багатонаціональним, соціально слабо структурованим, по-
літично нерозвиненим і національно недоконституйованим суспільством, якому

97 Віднянський С. Національна політика Праги у Підкарпатській Русі. С. 294.
98 Цит. за: о. Степан Пап. Історія Закарпаття: у 4 т. Т. 3. Івано-Франківськ, 2003. С. 603.
99 Закарпаття в етнополітичному вимірі. С. 177. Слід узяти до уваги, що напередодні
Першої світової війни майже 65 % закарпатців були греко-католиками і менш як 1 % — пра-
вославними. Саме релігійна належність провела межу між закарпатцями та рештою україн-
ських регіональних громад. (Див.: Закарпаття в етнополітичному вимірі. С. 195—196.)
100 Волошин Августин. Спомини. Ужгород, 1923. С. 84. URL: http://litopys.org.ua/
volosh/volosh02.htm (дата звернення: 20.11.2020).
101 Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Львів, 1995. С. 81.
576