Page 712 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

ріоду, відіграли фатальну роль на останньому етапі Першої світової війни, коли
низка націй, зокрема українська, перетворилися на об’єкт торгу і маніпуляцій
окупаційних адміністрацій та конкуруючих політичних проєктів, найбільш не-
безпечним та агресивним з яких був російський комунобільшовизм, а з початку
1930-х років — німецький націонал-соціалізм.
Українство, етнічна територія якого була поділена між чотирма антагоністич-
ними політичними проєктами, що не зрікалися взаємних територіальних пре-
тензій, змушена була існувати в дихотомії процесів національної інтеграції (укра-
їнського націєтворення) та державної інтеграції (в чотирьох історичних версіях,
три з яких були виразно націєцентричними і одна — умовно класово-орієнтова-
ною). Тож боротьба тенденцій національної мобілізації та асиміляційного тиску
з боку трьох національно-орієнтованих та комунобільшовицького державних ор-
ганізмів перетворилася на засадничу проблему історичного поступу української
нації впродовж міжвоєнного періоду. Вона вкрай ускладнювалася ще й тим, що
у світі сформувалося кілька центрів української політичної еміграції, що мали
часом діаметрально протилежні погляди на майбутнє України та шляхи його до-
сягнення. В багатоманітності політичних тенденцій світу українцям, що лише
оговтувалися після поразки національно-визвольних змагань 1917—1921 рр.,
слід було наново сформулювати актуальну національну ідею та зібрати розсіяні
сили для її реалізації.
Тим часом практично всюди, крім хіба що СРСР, впродовж першої поло-
вини 1920-х років потрібно було доводити сам факт існування українців. Як за-
уважує Юлія Вялова, «генеральною тактикою польських асиміляторів була саме
війна з етнонімом «українець». Стосовно населення Волині та Полісся тверди-
лося, що там немає ніяких українців, а лише етнографічна маса без певного імені.
Висувалась також теза, що термін «українець» був вигаданий австрійцями (або
німцями, або росіянами) задля ігнорування Польщі. Натомість пропагувалося
вживати терміни «русин», «руські», або ж зовсім нейтральні: «православ-
135
ний», «волиняк», «поліщук», “тутейший”» . 29 травня 1923 р. кураторія
львівського шкільного округу заборонила називати місцеве населення «україн-
ським». 5 жовтня заборона була завізована міністерством освіти Польщі і діяла
до 1936 р. Як ми бачили вище, чи не аналогічна ситуація склалася в Бессарабії та
Буковині, анексованих Румунією.
Тож можна сказати, що національна термінологія використовувалася, з одно-
го боку, як тест на політичну лояльність (прибічники інтеграції до ІІ Речі Поспо-
литої та Великої Румунії ідентифікували себе дозволеними «русин» та «Русь»),
а з іншого — як маніфест національної свідомості, причому здебільшого (за ви-
нятком Чехословаччини) з антидержавним присмаком. В польських умовах, як
помітила Ю. Вялова, це виявлялося в такий спосіб: «назву «Українець», писану
з великої літери, вживали на означення одного з мешканців Східної України, а
назву «українець» з малої літери — на означення члена націоналістичної органі-
135 Вялова Ю. Леон Василевський (1870—1936): постать політика… С. 150.
586