Page 714 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

РОЗДІЛЕНА НАЦІЯ: ПАРАДОКСИ МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ

магалися налагодити дієву допомогу в рамках громадського комітету допомоги
(рятунку) України. Тож інерція розвитку ідеї соборності не втрачала сили, хоч і
живилася новими геополітичними та ідеологічними викликами.
Національні конфлікти були типовим явищем суспільно-політичного життя
всіх європейських держав, які постали після завершення Першої світової війни й
мали у своєму складі значний відсоток етнічних меншин. Засновники II Речі По-
сполитої та Румунії припустилися численних помилок щодо етнічних громад, які
всупереч їхній волі було включено до складу держави. Принижувалася українська
національна гідність, поглиблювалася прірва між народами. Втім, доля українців
у Польщі була щасливішою: після терору мирного українського населення під час
кампанії «пацифікації» в 1930 р. та спричинених нею широкомасштабних акцій
протесту під польськими дипломатичними представництвами в Західній Європі
та США уряд Польщі був змушений припинити розгром українських культур-
них і освітянських осередків, заборонити застосування фізичних покарань щодо
учасників антипольських заходів. Парламентаризм уможливив виступи партій,
створених національними меншинами (таких як Українське національно-демо-
кратичне об’єднання — УНДО), на захист прав етнічних громад.
Водночас ситуативність та кон’юнктурність політики Варшави в україн-
ському питанні, неспроможність подолати історичні стереотипи та архаїчність
принципів управління стали гальмом модернізації і самої Польщі, і польської
нації. Як цілком слушно зауважує Ю. Вялова, «не вибравши жодної з доктрин
національної політики (ані державної, ані національної асиміляції), Друга Річ
Посполита пішла шляхом цілковитого хаосу — ідейного, політичного, адміні-
стративного. Кресову програму творили місцеві військові, комісари поліції, ста-
137
рости, а нерідко просто рядові поліцейські» . Не дивно, що замість втілення
стратегії вирішення національного питання спостерігалася какофонія епізодів
провокування—самоуправства—запізнілого реагування—силового примушен-
ня до миру. Тим часом польсько-українське протистояння, успадковане ІІ Річчю
Посполитою з попередніх історичних епох, лише поглиблювалося. До того ж у
нових історичних обставинах розширювалася соціальна база протистояння, що
врешті набуло ідеологічного обґрунтування, породило політичну силу з харизма-
тичними лідерами, ладними застосовувати будь-які методи, та привернуло увагу
зовнішніх агентів впливу, зацікавлених у детонуванні внутрішньополітичної си-
туації в потрібний час.
Усталені асимілятивні традиції характеризували національну політику Угор-
щини: мови етнічних меншин послідовно витіснялися з усіх сфер суспільного
життя, практикувалася примусова мадяризація імен і прізвищ громадян. Так
само було і в Румунії.
Авторитарні режими, що прийшли до влади в часи світової економічної кри-
зи в низці європейських країн, намагалися перетворити практики асиміляції на-
ціональних меншин, етнізації економіки, політики та культури на універсальне
137 Вялова Ю. Леон Василевський (1870—1936): постать політика... С. 206.
588