Page 713 - Україна й українці в постімперську добу (1917—1939)

Розділ 20. Скалки розділеної нації: українці в ІІ Речі Посполитій, Румунії, Чехословаччині та Угорщині

зації. Ліві, ліберальні та санаційні газети застосовували переважно назву «укра-
136
їнець», “український”» . Врешті, на етапах загострення відносин між держав-
ними націями та українською меншиною таке позиціонування сприймалося
державною машиною як ознака колективної нелояльності української громади з
усіма властивими тогочасним політичним практикам наслідками.
Національна політика ІІ Речі Посполитої з її акцентами на нормалізації й
пацифікації українців, королівської Румунії — з її агресивними асиміляційними
заходами не була винятковим явищем у міжвоєнній Європі, зараженій реван-
шистськими ідеями повторного перерозподілу світу. Моделі вирішення націо-
нального питання, запроваджувані синхронно в Польщі, Румунії та Угорщині,
мали багато спільного. Внаслідок обрання моноетнічної моделі державного бу-
дівництва вони були змушені здійснювати агресивну політику денаціоналізації,
не гребуючи відвертою фальсифікацією історії, переслідуванням національних
рухів, спотворенням етнічної свідомості, забороною національної освіти. Зрос-
таючою в часі виявилася й антисемітська складова їхньої внутрішньої політики,
яка наприкінці 1930-х років отримала своє логічне завершення в перетворенні
націонал-соціалізму на політичний взірець розв’язання проблем, генерованих
національним питанням. Подібно до поляків, румунський уряд вважав румуніза-
цію, тобто асиміляцію, єдиним шляхом вирішення національного питання. І ру-
мунський уряд, і польська влада практикували колонізацію як засіб керованої змі-
ни співвідношення етнічних груп у приєднаних територіях на користь державної
нації. Румунські та польські колоністи стали нав’язаною Бухарестом і Варшавою
політичною і культурною елітою, на яку покладалися широкі завдання: нагляд за
населенням провінцій, запобігання й придушення непокори, витравлення автен-
тичної етнічної свідомості, етнічне розщеплення національних меншин.
Доволі важливим фактором розвитку міжнаціональних відносин у новіт-
ню епоху стало системне, тривале за хронологією втручання суміжних країн у
внутрішню політику сусідів з активним педалюванням національного питання.
В цьому сенсі політика радянської України у складі СРСР стосовно Чехословач-
чини, Польщі та Румунії і політика зазначених держав щодо неї мало відрізняли-
ся. Це, своєю чергою, викликало відповідні зміни національної політики, харак-
тер яких залежав від суспільно-політичної ситуації та стану економіки на різних
етапах історії країн. Позитивним явищем цього часу слід вважати збереження
певної духовної єдності українства, розділеного в міжвоєнний період між кілько-
ма державними утвореннями, підтримку УСРР західноукраїнських політичних
емігрантів та допущення їх до здійснення політики українізації, як і створення
осередків української політичної еміграції в ЧСР та ІІ Речі Посполитій, що гене-
рували інакшу за ідеологічним спрямуванням візію вирішення українського пи-
тання. Українці по той бік радянського кордону, як видно з періодичних видань
епохи, не залишалися байдужими до подій у Наддніпрянщині і, попри неподо-
ланні ідеологічні суперечності, щиро співчували українському селянству та на-
136 Там само. С. 152.
587